У кожного мігранта, вимушеного чи добровільного, у новій країні є свій особливий день. Це день, коли треба подавати документи на продовження права перебування. Сказати, що він хвилюючий — не сказати нічого. Від рішення відповідного органу державної влади залежить подальша доля людини та її родини. Для багатьох тисяч українців, які перебувають у Латвії під захистом, такий день — 4 березня наступного року.
Незнайома жінка розгублено озиралася в нашій аудиторії, де зазвичай відбуваються зустрічі з культурно-соціальної інтеграції українців. Я підійшов, привітався, поцікавився, що її бентежить. «Я вперше прийшла на такі заняття, — пояснила вона, — Мене звати Катерина, і ми з чоловіком тільки два місяці тому приїхали з Дніпропетровської області до Риги. У нас тут дочка з онуком живуть уже два роки».
Вікторія Корол до війни працювала в Україні соціальним педагогом та психологом. За два з половиною роки проживання в Латвії вона вивчила латиську мову на категорію С1 і за програмою Mācītspēks набула нової спеціальності — вчителя англійської мови. Наразі вона викладає в Олайнській середній школі №1. «Головне для вчителя — любити дітей», — каже героїня сюжету програми «Домська площа» на Латвійському радіо 4.
«Коли в тебе є рамки, часу для зневіри набагато менше, і ти не даєш емоціям заволодіти тобою. Напевно, деяким нашим людям потрібна дисципліна, щоб мобілізувати свої сили і рухатися далі», — каже тепер уже рижанка Ірина Мішаріна, підприємець і в Україні, і в Латвії. Її сила волі та цілеспрямованість перевертає гори.
Фото