Позиція
«Я колись порахувала, і вийшло, що за один тур я супроводжую і обслуговую понад тисячу пасажирів, — розповідає Інна Фролова. «Тур» — це не про роботу гідом. Так називають робочу зміну кондуктора. — Постійних, що в один і той самий час їздять на роботу, вже в обличчя знаю, та й вони мене теж. Вітаємося, як старі знайомі». Зараз Інна — старший контролер в електричках Pasažieru vilciens. Два роки тому вона була фотографом, що набирав популярність.
Я вранці слухаю радіо, ця звичка у мене з дитинства. Мій батько свого часу був головним редактором Одеського обласного радіо, за службовим обов'язком він вмикав його о 6 ранку, і ми прокидалися під голос диктора, який розповідав новини нашого регіону. Потім я вже й сам працював на радіо, і його фон став для мене невід'ємною частиною входження в денний ритм.
«Побачив на вулиці в Ризі хлопців. Молодшокласників. На рюкзачках — українські стрічечки. А розмовляють російською мовою. Іду позаду і думаю — адже ці хлопчаки через кілька років можуть просто забути українську. І я зрозумів — потрібно щось робити», — каже Артем Чуйко, філолог-україніст із Харківської області. Він хоче, щоб маленьким українцям не тільки в Латвії, а й скрізь у Європі їхні мами читали казки українською — і заснував у Ризі першу в Балтії українську книжкову крамницю.
«Фактично так і є — українці воліють відвідувати саме українських лікарів. Деякі кажуть, що українські лікарі приділяють більше часу пацієнтові. Ну і ще, можливо, це наче якась терапія своєрідна для пацієнта — побути серед своїх», — каже практикуючий у Ризі лікар Роман Яковенко. В Україні він був завідувачем відділення стоматології в міській лікарні.
Незнайома жінка розгублено озиралася в нашій аудиторії, де зазвичай відбуваються зустрічі з культурно-соціальної інтеграції українців. Я підійшов, привітався, поцікавився, що її бентежить. «Я вперше прийшла на такі заняття, — пояснила вона, — Мене звати Катерина, і ми з чоловіком тільки два місяці тому приїхали з Дніпропетровської області до Риги. У нас тут дочка з онуком живуть уже два роки».
«Коли в тебе є рамки, часу для зневіри набагато менше, і ти не даєш емоціям заволодіти тобою. Напевно, деяким нашим людям потрібна дисципліна, щоб мобілізувати свої сили і рухатися далі», — каже тепер уже рижанка Ірина Мішаріна, підприємець і в Україні, і в Латвії. Її сила волі та цілеспрямованість перевертає гори.
Людині потрібен дім. Не просто дах над головою, а місце, де їй затишно, спокійно і безпечно. Ідеально, коли цей дім пам'ятає кілька поколінь твоїх пращурів, від яких залишалися пам'ятні речі чи знаки. Ось комод — його купила бабуся, ось балка з хрестом на стелі — його вирізав прадід, ось світлина в рамочці — це мама і тато в молодості, ось набір срібних ложок — їх привіз хресний діда в подарунок із далекої подорожі в сусіднє містечко...
Повірте, практично кожна україночка, приїхавши до Латвії, хоча б раз відповіла на запитання місцевих — «А розкажіть, як ви готуєте борщ?», «Як ви робите тісто на вареники?», «Що ви кладете в голубці?» і багато-багато схожих. Справді — українська кухня, хоч і здебільшого клопітка, проте ситна й однозначно — смачна. На неї й зробив ставку Сергій Журид, господар кафе-магазину в Ризі.
Якщо зайти в соцмережах на українські сторінки в Латвії, то в очі дуже швидко впадає велика кількість оголошень про курси, заняття та майстерні з культурної орієнтації, інтеграції та вивчення латиської мови. Після літнього затишку звалилося так багато інформації, що я іноді гублюся і не можу вибрати. Усе корисно, цікаво і потрібно для повного занурення в життя латвійського суспільства.
Я колись в Одесі очолював громадську організацію, що займалася соціологічними дослідженнями. Було це давно, допомагали нам соціологи з нашого університету. Ми замірювали ступінь споживчого оптимізму і ділової активності. Затим раз на місяць був брифінг, ми поважно розповідали про наші дослідження. І тільки нещодавно я зрозумів, чого нам не вистачало на цих зустрічах — власне самих споживачів і бізнесу. У нещодавньому дослідженні Центру громадської політики PROVIDUS про життя українських біженців у Латвії спроміглися уникнути відстороненості дослідника від об'єкта вивчення.
Мені раніше подобалося ходити в театр. Не можу особливо виділити якийсь жанр: трагедія, комедія, фарс, абсурд. Якщо було талановито, чіпляло щось усередині, несло посил глядачеві, то це не мало жодного значення. Звісно, запеклим театралом мене не назвеш, а тим паче, фанатом якогось лише одного режисера чи теорії сценічного мистецтва. У останні два роки інтерес до вистав, як і до багатьох інших масових розваг, кудись пропав. Можливо, це пов'язано з емоційним вигоранням через війну, безліччю турбот і клопотів, які звалилися. Коротше кажучи, стало не до театру.
Раз на два місяці я обов'язково телефоную своєму давньому старшому приятелеві Євгену з Одеси. Він останні десять років живе на дві країни, то в Україні, то в Хайфі в Ізраїлі. Неодмінно запитує в мене про успіхи у вивченні латиської мови. Він сам наполегливо оволодіває івритом, хоча цілі райони в Хайфі — російськомовні, і начебто цілком можна було б без нього обійтися (і досить багато хто так і живе).
«І як ти собі це уявляєш, Олексію? Я доросла жінка, сяду перед незнайомими мені людьми і буду їм скаржитися на життя? Що я погано сплю, думаю, як заробити на життя, як вивчити доньку тут у Латвії, непокоюся про тих, хто залишився в Україні? Кому це цікаво? У всіх зараз так, упораюсь», — відповідає мені Олена з Дніпра на мою пропозицію відвідати психологічні тренінги в Ризі.