Читати розповідь Олени Німаніхіної з Донецька.
Це — переклад матеріалу українською.
Оригинал на русском — здесь.
«Первые снаряды прилетели прямо в центр села, где мы жили. Там не было военных на тот момент. Наш дом пострадал. По территории нашего двора попало шесть снарядов. Мы выжили — были в подвале. (...)
«Мої три війни» — так називається розповідь однієї з авторок книги «Жити попри все» Наталії Логозинської. До війни, розв'язаної РФ у 2014 році, вона жила з чоловіком у селі Широкине — всого за кілька кілометрів від міста Маріуполь Донецької області.
Коли ми вийшли, все було зруйновано, ми задихалися від пилюки. Я на той момент навіть не розуміла ще, що будинок зруйнований»,
— згадує Наталія.
Після другого обстрілу вона із чоловіком забрали сусідку та поїхали, взявши із собою лише документи. Більше додому вони не повернулися.
Гроші швидко закінчилися, а роботу в Україні було знайти складно, тож
пара вирішила їхати на заробітки до Австрії, де вони потрапили у «фізичне рабство»,
каже Наталя.
«Чоловік зміг виїхати лише за півтора місяці. Я через три, лише після того, як я звідти втекла. У мене був паспорт і мені допомогла одна жінка, яку я зустріла в супермаркеті. Я почула, що вона розмовляє українською мовою. Потім вона допомогла звідти забрати ще одну дівчинку, — продовжує Наталія. — Мені не хотілося жити взагалі. Здавалося, що світ збожеволів, тому що
пережити такі події, вижити, і потрапити в європейській країні до рук людини, яка на мене двічі піднімала руку...
Плюс ми працювали в не зовсім людських умовах. То були бараки в полі, до магазину дуже далеко. Нам привозили їжу. Нам треба було писати записки, а серби говорили — ми не розуміємо російську та українську, пиши сербською. Довелося вивчити».
Після пережитого, маленькими кроками Наталія приходила до тями. Їй вдалося відкрити невеликий бізнес – точку продажу паніні. Згодом справи йшли все краще – магазинів було вже шість, відкрилося навіть кафе. Але 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну.
Рятуючись, Наталя із чоловіком 2 березня опинилися у притулку маріупольського пологового будинку. У підвалі ховалося 170 людей, у тому числі 38 дітей. Діти кричали і плакали, тому Наталя намагалася їх відволікти від того, що відбувається, за допомогою написання листів, малювання та інших занять.
«Було 8 березня у цьому підвалі. Ми малювали листівки вітальні мамам, бабусям, яких колись побачимо і, знаєте, вони в той момент відволікалися. При цьому не переставали гудіти літаки і скидати бомби. Але діти посміхалися, коли малювали, коли ми обіймалися.
Це щастя — бачити усмішки дітей, коли з неба падають бомби»,
— згадує Наталя.
В умовах економії їжі вдавалося навіть відзначати дитячі дні народження і робити маленькі десерти. Роль повітряних кульок виконували медичні рукавички.
Дехто з тих, хто знайшов притулок у підвалі пологового будинку, отримали поранення, але всі залишилися живими, каже Наталя. Проте пощастило не всім. У медзаклад приходили по допомогу місцеві, але іноді було вже надто пізно. Наприклад, одного разу до їхнього пологового будинку привезли жінку з іншого пологового будинку в центрі міста, який потрапив під обстріл:
«Жінка першу дитину колись втратила і цю ледве виношувала — їй уже було за сорок. На дев'ятому місяці вагітності осколок їй пройшов через живіт, через дитину, через матку, жінку врятували, а дитину — ні».
Наталія згадує, що
через обстріли не було можливості ховати вбитих — їх складали в гаражі пологового будинку.
Наталію попросили допомогти із приготуванням їжі. Готувати потрібно було тричі на день у 40-літровій каструлі для 170 осіб. На багатті.
Якось обстріл був настільки сильним, що готову їжу просто неможливо було занести всередину:
«У 3-5 метрах була ця каструля від дверей, де ми стояли, і в цю каструлю прилетів снаряд».
Ударом вбило собаку, тяжкі поранення отримала людина – її врятували лікарі-гінекологи. Сама Наталія отримала контузію.
«Мені здавалося, що все гаразд. Дівчата за мною бігали, щоб мені поставити крапельницю чи укол. Я з ними розмовляла і не розуміла, чому в них круглі очі. Вони мене не розуміли. Виявилося, у мене була невиразна мова», — каже Наталія.
Кухню довелося перенести до підвалу, але варили тепер у 20-літровій каструлі, через що готувати треба було з ранку до ночі.
Як згадує Наталія, 15 квітня до підвалу зайшли військові, які наказали звільнити приміщення того ж дня. На той момент територію поблизу пологового будинку вже окупували війська РФ. Разом із чоловіком Наталія змогла виїхати до Росії, а звідти – до Естонії. Там вона знову почала допомагати іншим – зайнялася волонтерством. А потім поділилася своєю історією у книзі «Жити попри все».