Це — переклад матеріалу українською.
Оригинал на русском — здесь.
— Петерісе, ви ж познайомилися з Раду в 2009-му?
— Я дуже радий, що ми вже багато років знайомі з Раду. Не рахував скільки, але років 15, напевно. Він один із моїх духовних братів... Хоча він і не композитор, а створює хореографію. Я радий, що маю такого друга. Але без різниці, чи пишеш ти музику, чи придумуєш хореографію, головне завдання творчої людини — давати більше любові і світла і, якщо говорити за великим рахунком, то зберігати для світу рівновагу. Тому що ми бачимо стільки зла та агресії, і якби не було людей, які створюють музику, поезію, живопис...
Усе ж мистецтво очищає душу людини від сміття. Інакше ми вже давно впали б у пекло.
А що ми хочемо музикою та хореографією сказати — це словами, за великим рахунком, не висловити, для цього є, зрештою, література. З піснями все ясно – там є текст. А для нас головне вираження — щоб була певна емоційна пристрасність. А якщо музика та хореографія лише на технічному високому рівні, то це нікого не схвилює. Ось Раду такий палкий і гарячий, і мені здається, що моя музика теж. І коли це поєднується, то виходить хімія, як на мене.
Але про всяк випадок я намагаюся давати своїм творам назви, у яких є пояснення. Наприклад, «Самотній янгол». Я бачу цього янгола, він летить і він дуже самотній. Він хоче допомагати і обіймати нас, але люди занурилися в такі страхіття, що він просто втомився. Янголи теж втомлюються, мабуть, від того, що діється у світі.
Я задоволений, що Раду відчуває мою музику, зокрема музику мого другого віолончельного концерту, на яку він поставив балет «Друзі». Якщо хореограф любить цю музику, то композитор у справу не втручається. Успіхів йому. Я чув, що в Раду була досить складна операція. Але він борець, і знову на ногах. І живе далі, і створює нові спектаклі. І це з огляду на те, що вже третій рік триває [повномасштабна] війна, але люди й там живуть, дивляться вистави та слухають музику. Тому Україна непереможна.
— Ви там були давно?
— Востаннє 2019 року. Потім я не приїжджав, але завжди тримаю контакт, із дружиною передав свій автомобіль для українських потреб. І сподіваюся незабаром приїхати до мирної та незалежної України.
А до цього я кілька разів був в Україні, де неодноразово звучали концерти з моєю музикою та були прем'єри балетів Раду. До речі, нещодавно,
1 вересня, у Львові хор Львівської філармонії та оркестр влаштували концерт-подяку на честь Латвії,
за нашу підтримку України. І там пролунала моя Messa. Невдовзі після цього там знову був наліт і... дуже боляче говорити про це тому, в кого болить душа за Україну. І найстрашніше, що до цієї війни ми можемо звикнути, а цього не повинно бути. Але щодня ми маємо думати, як допомогти Україні і що ти особисто можеш зробити для неї.
— Ви, як людина з приголомшливим досвідом, можете сказати, як жити у складні часи?
— Це для всіх — не можна піддаватись і здаватися. Сумувати не можна. І треба продовжувати жити, незважаючи ні на що.
І давайте любити мистецтво — дивіться, навіть у Києві, незважаючи на війну, продовжуються концерти та спектаклі. Люди співають, продовжують відвідувати кафе — і ми маємо продовжувати нормальне людське життя. Ти не мусиш приймати нові умови та закони життя, які нав'язує агресор. Не слід зневірятися. І треба працювати.
Один музикант із Голландії замовив у мене музику для скрипки соло якраз у той час, коли почалася війна. І я подумав, що мені робити тепер? Невже писати музику, в якій має бути багато жахів та трагедій, та боротьби? Ні, в результаті я написав твір — як мені здається, один із найпозитивніших і наповнених світлою енергією. Ідея така є, що ми не здамося, ми сильніші духом. Я вважаю, що й така форма життя та своєрідного протесту допустима.
— Вибачте за особисте запитання, але ви можете пригадати найскладніший момент у вашому житті та що допомогло вам його пережити?
— Так, звичайно. Це було тоді, коли я закінчив музичну школу імені Еміля Дарзиня в Ризі і пішов вступати до Латвійської консерваторії. Мене на всіх іспитах провалили, хоча я справді був дуже добре підготовлений. Я тоді зіткнувся із реальною радянською владою, окупаційним режимом. Було дано наказ згори, що мене не можна приймати до вищої школи. Це застало мене зненацька...
— Мабуть, це було пов'язано з тим, що ви з баптистської сім'ї?
— Так, у зв'язку з моєю «поганою» біографією. Але мені допомогло все це витримати те, що я спочатку більше жив тільки музикою, яка мене супроводжувала з дитинства. Я вперше в Опері був восени 1957 року, коли почув ще зовсім маленьким «Тангейзер» Ріхарда Вагнера. І тоді я по-справжньому зрозумів, що більш потужного та чудесного світу, ніж музика, не буває, і все життя я у цьому світі і проживу. Тож після відмови Латвійської консерваторії я не здався — боровся і поїхав до Вільнюса, де вступив до Литовської консерваторії.
Музика мені завжди допомагала — давала і дає стільки сил! І Бог говорить зі мною через музику. І я пишу. І зараз пишу одразу кілька замовлень — справа йде повільно, але йде. Серед іншого, одна німецька сім'я замовила у мене музику для скрипки та фортепіано. І знаєте, як я назвав цей свій твір? «Три сумні мелодії» (сміється). Але так чи інакше, у них світло буде.
— До речі, організатор фестивалю Літа Бейріс стала першим хореографом, яка поставила балет на вашу музику... Це був «Голос тиші» у виконанні латвійського балету, на першому фестивалі 1996 року...
— Я дуже добре це пам'ятаю і дуже вдячний. І вдячний, що Літа була навесні у Цесісі на світовій прем'єрі балету Поклітару на мою музику, це було у квітні на моєму фестивалі. Це було важко — привезти артистів-чоловіків на гастролі з України, бо на кордоні всіх перевіряють. І тепер Літа запросила його до Риги на свій фестиваль. А як ми намагалися привезти в Латвію його геніальну виставу Underground — вони в результаті приїхали до Естонії, а в нас ніхто цим чомусь не зацікавився тоді.
А взагалі, це для мене подарунок Всевишнього, що у світі досить багато хореографічних постановок на мою музику. На один тільки мій скрипковий концерт «Далеке світло» було 5-6 постановок. Це при тому, що спеціально я для балетів музику не пишу.