● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.
«Я багато вивчала те, як навчаються українські діти в різних країнах Європи», — розповідає Мирослава з Київської області, мама третьокласниці. — Порівнювала з Польщею, наприклад, там обов'язково всі українські діти мають іти до школи, інакше батьків позбавляють допомоги. У Латвії зараз дуже доброзична система для нас. І треба користуватися цим. На мою думку, сильний бік латвійських шкіл — це англійська мова. А от математику в нас краще викладають.»
Що ж, експерти проєкт поправок до Закону про підтримку цивільного населення України в частині обов'язкового навчання українських дітей у латвійських школах характеризують як «сирий». Але це випадок, коли «немає злого, щоб на добре не вийшло».
З'явився час для більш повної інтеграції дітей і підлітків у суспільство, соціальні групи і паралельно — підготуватися до школи.
Латвійський Червоний Хрест одним із перших відреагував на ці виклики. Одна з програм у межах якої Латвійський Червоний Хрест проводить інтеграційні курси для українських дітей — «Програма допомоги постраждалим від кризи в Україні в Латвії».
Даніелс Єлісеєвс (Daniels Jelisejevs), керівник проектного відділу Латвійського Червоного Хреста, розповідає: «Це наша реакція на зміни до закону про підтримку цивільного населення України. Ми бачимо своє призначення у допомозі і державі, і українським громадянам. У рамках цієї програми ми працюємо з двома віковими групами — 6-9 років і 10-12, кожна по 15 дітей. Дітям потрібна підтримка, щоб пояснити їм нові правила, за якими вони, можливо, навчатимуться в молодшій школі. Розповідаємо про сам устрій школи: від директора до психолога та класного керівника. Хто за що відповідає. Про норми поведінки та куди звертатися, якщо склалася неприємна ситуація. Які дисципліни вони відвідуватимуть.
Діти мають знати, що вони можуть отримати підтримку від дорослих.»
Один із головних викликів, з якими стикаються діти та підлітки — обмеженість спілкування з однолітками, вважають фахівці Червоного Хреста. Їхній світ замкнений на домі, комп'ютері, батьках — ось і все. Розмовні клуби, інтеграційні курси та інші заходи для дітей і підлітків, що започатковані Латвійським Червоним Хрестом або за його підтримки, — ті
безпечні місця, де вони можуть спілкуватися один з одним, знаходити друзів, вивчати латиську мову і поринати в латвійську культуру.
Три групи по всій Латвії вже закінчили роботу з дітьми в червні та липні, ще щонайменше 3 групи по всій Латвії почали або почнуть свою роботу в серпні. У кожен курс входять ігри на запам'ятовування слів і знання культури, знайомство один з одним, відвідування кінотеатрів і музеїв. З дітьми займаються два педагоги — латвійський і український — латиською, українською, англійською та російською мовами. Українські педагоги мають підтверджені дипломи.
«Це невеликий крок у латвійське суспільство, але діти перестають закриватися у своєму індивідуальному світі.
А один із викликів — це довгострокова інтеграція, — вважає Даніелс. — Латвійський Червоний Хрест надає підтримку всім, хто потребує допомоги. Зараз ми бачимо необхідність простягнути руку допомоги українським дітям і підліткам. Але невизначеність із майбутнім накладає свій відбиток. У 2023 і 2024 роках ми проводили опитування серед українського населення в Латвії, згідно з яким можна виокремити умовно три рівні групи: третина — готова до інтеграції, третина — не визначилася, а третина — впевнена, що скоро поїде назад в Україну. Тому ми продовжуємо створювати нові проєкти і підтримувати вже наявні».
Торік інтеграційні заходи, організовані Латвійським Червоним Хрестом по всій Латвії, відвідали понад 800 українських дітей. Цього року планується залучити ще принаймні 100. Із серпня розпочинається ще одна програма по всій Латвії за підтримки Фонду інтеграції суспільства — із соціально-культурної інтеграції, що включає в себе вивчення культури та історії Латвії для дітей.
Співзасновниця товариства Ukraiņu-latviešu pērlītes і центру для українських дітей у Ризі Олена Францкевич (Jeļena Franckeviča) виступає за індивідуальний підхід до кожного: «Треба відштовхуватися від дитини — від її потреб та особливостей. Бачимо зі свого досвіду —
діти краще навчаються у звичному середовищі та зоні комфорту.
Якщо ж є проблеми, наприклад, булінг у школі, то варто розглянути дистанційне навчання. Є дуже важкі випадки, коли дітям через пережитий стрес дуже складно адаптуватися, тоді краще домашнє навчання. Але дітям обов'язково треба соціалізуватися в суспільстві, спілкуватися, розширювати кругозір, вчити латиську».
Сніжана з Донецької області емоційно висловлює своє бачення проблеми: «От багато чула, мовляв, ці українці самі не знають, чого хочуть.
За всіх не скажу, а я знаю, чого хочу — щоб війна закінчилася, і мої син і дочка вчилися вдома в Україні.
Я усвідомлюю, що в очікуванні вони втрачають час і можливості. Просто занепадаю духом, я просто заплуталася...»
Як підкреслюють фахівці, і я повністю з ними згоден, не можна забувати, що діти — не іграшка. Треба постаратися перестати кидатися з крайності в крайність — що законотворцям, що батькам. Не переводити зі школи до школи дитину без зайвої потреби й ухвалювати виважені та продумані рішення.
І варто дослухатися до слів Сильвії Рейнберґи, парламентської секретарки Міністерства освіти і науки, звернених до українців: «Ваших дітей чекають у наших школах! Тільки там ми можемо допомогти вашим дітям розвинути свій потенціал, вивчати предмети європейської якості, знайти психологічну підтримку та нових друзів, зберігаючи при цьому свою ідентичність та зв'язок з батьківщиною.»