● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.
Як часто ми зупиняємо себе перед чимось новим? Визнайте — часто. І постійно знаходиться особливо правдоподібний аргумент. Як правило ми починаємо себе переконувати: «Ні-ні — починати не варто! І досвіду ж немає почати щось нове, і діти ще маленькі, і грошей немає, і вік не той! Та й країна чужа!» Загалом — у хід іде все, щоб тільки наша улюблена прокрастинація почувалася комфортно.
Але цей випадок — точно не Любові Грубської з Маріуполя. Наша з нею розмова — це розповідь про любов до тварин, наполегливий пошук себе на новому місці та про суму цих двох доданків. Зараз Любов мешкає в Баложі.
«Нічого з собою не взяли, коли тікали з Маріуполя. Це було просто неможливо, — розповідає мені Любов. — Так і поїхали з чоловіком із дому — з дітьми та кредитами.
Пізніше чоловікові вдалося повернутися в місто і забрати чотирьох із семи наших вівчарок. Три собаки загинули».
У Маріуполі в Любові були зооготель і розплідник. Вона дуже любить собак, займалася їх дресируванням, вміє за ними доглядати і знає всі тонкощі спілкування. Собаки з'явилися у Любові, коли їй було 15 років, і стільки ж вона займається готелем для тварин:
«Я жила цим! Скільки конкурсів і змагань, міст і країн ми відвідали і завоювали нагород з моїми вівчарками! Чоловік, я, діти, собаки — це моя сім'я і ніяк інакше!»
Новий зооготель у Маріуполі вона відкрила за два місяці до повномасштабного вторгнення. На будівництво взяла в кредит досить немаленьку суму. Будували по-повній: просторі та комфортні кімнати, тепла підлога, екологічні матеріали та можливість швидкого прибирання і дезінфекції. «Які ми горді були! Раділи так! А тут — війна», — згадує Любов.
Ловлю себе на тому, що дуже часто в нашій із Любов'ю розмові звучить слово «було». Ну так — було... У нас усіх тепер життя розділене на дві частини, посередині яких — війна.
«Спочатку в мене була депресія, — згадує Любов перші місяці після приїзду до Латвії, — Вдома було життя і були плани. А тут усе незрозуміло. Задумалася, чим я можу тут займатися? Мені потрібно було щось таке, що я могла б любити і віддавати туди всю енергію. Це однозначно мають бути тварини, бо в б'юті-сферу, наприклад, я йти не хотіла. У найм — теж, все-таки я багато років працювала сама на себе».
Ще один квест, як каже дівчина, їм довелося пройти під час пошуку житла після приїзду до Латвії. Любов та її чоловік шукали приватний будинок, бо мали з собою чотири вівчарки:
«Українці, з дітьми, та ще й із собаками! Не з однією, і не з маленькою. А з чотирма великими вівчарками! Коли це чули орендодавці, розмова одразу закінчувалася.
І нам же не квартира потрібна була, а саме будинок. Намучилися...»
Будинок зрештою знайшовся. Почався наступний етап — Любов вирішила шукати в Латвії щось, де її величезний досвід роботи з тваринами міг би стати в пригоді. Збирала й аналізувала інформацію: «Звичайно, вивчала ринок. Розглядала, наприклад, дресирування собак, підготовку їх до виставок, готель для собак, грумінг. Дивилася на попит і пропозицію в цьому сегменті. Зупинилася на грумінгу.
Грумерів не так багато в Латвії, і черги на відвідування цих майстрів записані надовго вперед».
Активна за природою, з величезною волею до професійного зростання і розвитку на новому місці, вона вирушила вивчати грумінг в Україну «Це було виграшно в усіх відношеннях: по-перше, дешевше, по-друге, місяць практики на місці, і по-третє, я отримала міжнародний сертифікат, з яким могла працювати в Латвії... Це був дуже хороший варіант для мене».
Так почалася нова глава в біографії Любові, під заголовком «Стало».
Любов згадує, що державну допомогу її сім'я отримувала лише три місяці. Вони з чоловіком прагнули самостійності.
Чоловік, інженер за освітою, у Латвії знайшов роботу схожу на свою «українську» — працює у сфері феросплавів. А Любов, ще перед від'їздом в Україну на курси з грумінгу, знайшла і домовилася з орендодавцем про приміщення під майбутній кабінет краси для тварин.
Об'єднання своїх дарів у грамотний симбіоз — вірний шлях до перемоги. Любов ще раз підтверджує цю істину. Головне — не опускати руки. Навіть — тим паче! — якщо тобі погано і в тебе депресія.
Любов відкрила грумінг-кабінет у Саласпілсі. Повісила оголошення на вікнах приміщення, розповіла про свою нову діяльність друзям, звернулася до сили Фейсбуку — так знайшлися перші клієнти. Приходили і друзі — «просто підтримати», а в підсумку залишилися з нею. Ну і людський розголос, як то кажуть, розносив звістку про те, що з'явилася новий грумер.
«Люди в Латвії досить консервативні, — звертає увагу дівчина, — Не можу сказати, що одразу все пішло, проте динаміка позитивна.
З кожним місяцем — я веду порівняння — клієнтів стає більше. З часом я навіть змогла підняти ціни. Особливо приємно, що приїжджають клієнти з різних міст країни. З цього, до речі, видно, що тут, у Латвії, є куди розвиватися у сфері роботи з тваринами».
Після приїзду до Латвії Любов відвідувала курси латиської мови, пройшла рівень А1. Це, погоджується вона, не багато, але дає їй змогу в роботі розуміти прості речення, і за можливості відповідати. Поки ж мови її комунікації в побуті та з клієнтами — українська, російська та англійська.
«Зараз я дуже зайнята — крім грумінгу, я ще треную собак. На курси поки що справді складно знайти час. Сподіваюся, що пізніше з'явиться така можливість. І ще один момент, важливий для мене — перспектива мого повернення до Маріуполя. Все ж таки я сподіваюся, що ми повернемося додому».
Любов дуже хоче повернутися. У неї там усе — її будинок, її бізнес — розплідник і новий зооготель:
«Я хочу до Маріуполя. Там моя улюблена справа, яку я розвивала багато років, у яку я вкладала всю себе. Я докладаю максимум зусиль тут у Латвії, впевнена, що в мене багато що вийде. Але чи буде той результат, який у мене міг би бути в Україні?»
Поки що для Любові та її сім'ї питання повернення в Україну відкрите, а від відповіді на нього залежать багато наступних важливих для неї рішень. Однак на цьому етапі життя вона досягнутим задоволена. Що буде далі — покажуть обставини.
Свій звичайний день Любов ділить між дітьми (у неї двоє), домашніми клопотами та роботою. Дізнавшись, що їй трохи за сорок, я дуже здивувалася.
«Так-так! — сміється Любов. — Мені 41, я не боюся свого віку! У мене двоє дітей — один ось-ось буде школярем, і маленька, яка ще ходить у садок. Я перевчилася і змінила професію. Зараз повністю забезпечую себе сама. Я задоволена прийнятим рішенням. Це найкраще з того, що я могла зробити в той момент, особливо з огляду на мій емоційний стан тоді».
Любов каже, що ключ до успіху в нас самих, а не в обставинах:
«Продовжуйте жити заради своїх близьких. Займайтеся улюбленою справою, це дасть вам сили, навіть тоді, коли прийде вигорання.
І просто завжди пам'ятайте — всі перепони тільки в нас у голові!»