Не звикнути до трагедії України та українців. Розповіді мають бути почуті

Без малого тисячу днів триває повномасштабне вторгнення Росії. З часом сприйняття навіть найжахливіших подій притупляється, вони стають ще новою, але вже звичкою. Начебто і біженці в Латвії вже не так помітні, і українських прапорів на будівлях все менше, ось і новини з фронту на порталах відсунулися на другий план. Майже все як раніше, до війни? Це — самообман. Нічого не минуло, нічого не скінчилося. І ніхто точніше і чесніше за українців з тимчасово окупованих територій про це не розповість.

● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.

Уперше свідчення семи жінок прозвучали два роки тому в документальному фільмі «Життя, яке ми не обирали». Він був презентований у рамках програми Ризького міжнародного кінофестивалю Riga IFF-2022 — Industry Screenings, а також показаний у Латвійській національній бібліотеці.

Наразі почалися зйомки другої частини під робочою назвою «Життя, яке ми не обирали: руський мир».

«Нам здалося, що після першого фільму важливо продовжити цю тему.

Важливо розповісти про те, що відбувається зараз, два роки потому, очима людей, які вирвалися з окупації,

які там жили і на власні очі бачили той жах, що приносить Росія, і про те, про що зараз не всі говорять у Європі», — розповідає продюсерка Юлія Кабіцина-Каб'єр (Jūlija Kabitsina-Kabjēre; Латвія).

Творча група фільму трохи змінилася. Над першим працювали українці: режисерки Інна Ковальчук і Тетяна Рубан, оператор Артем Кочарян, з латвійського боку — Олена Величко і Юлія Кабіцина-Каб'єр. Режисером другого став Артем Кочарян, оператором — Микола Бастанжиєв, помічником режисера — Діана Білик. Усі — українці. Виробництвом фільму займається товариство Rec Production.

«Кожна людина, яка бере участь у цьому фільмі — прямий доказ того, як Росія ламає життя людей.

У нас історії про те, що людина втратила все — сім'ю, будинок, машину. Не залишилося нічого. Це злочин. Документальне кіно — це докази і свідки, які розповідають про себе», — упевнений Артем Кочарян.

Звичайно, творці фільму воліють, щоб його герої були почутими. Але суттєво й інше, щоб люди хотіли знати правду, не відмахувалися від неї. Не звикали до неї. Так, майже дві третини жителів Латвії вважають, що однією з головних проблем, з якими стикається Європейський Союз, є війна в Україні. В інших країнах ЄС — лише близько половини.

«Було б ідеально, якби цей фільм подивилися жителі Центральної та Західної Європи, які носять рожеві окуляри по відношенню до Росії і вважають, що в цій країні можуть бути зміни, і чекають на закінчення війни, щоб повернутися в той світ, який був три роки тому, — розмірковує Юлія Кабіцина-Каб'єр. — Фільм, сподіваюся, зможе донести їм правду про Росію. Ця країна не несе нічого доброго, не треба на це розраховувати і будувати повітряні замки в голові».

Для просування і показу фільму група веде зараз перемовини з продюсерами телебачення в Литві, Естонії, Польщі та Англії. Дуже сподіваються, що вдасться показати його і в кінотеатрах Європи. Також

його буде розміщено, як і перший фільм, у вільний доступ на YouTube і його зможуть побачити росіяни,

якщо, звісно, відеохостинг не буде повністю заблоковано в їхній країні. Ну, і головне, чи готові вони прийняти інформацію, яка для них абсолютно незручна, яка змушує самостійно думати, показує жорстокість і потворність вигаданого «руського міра». Вірю, що прийде і цей час — «засип правду золотом, затопчи її в болото, а вона все-таки наверх вийде».

Під час створення фільму відкрився ще один важливий і в чомусь навіть несподіваний ефект для його учасників, психотерапевтичний. «Багато українців тримають у собі свої спогади і переживання.

Не потрібно боятися озвучувати той біль, який сидить усередині. Нас так виховали, щоб нікому нічого не розповідати. Мій біль — кому він потрібен?

У минулому фільмі після зйомок нам говорили - “як до психолога сходила”. Людині потрібно відкриватися, розповісти про свій біль, так біль іде. Тим швидше вона прийме те, що вже не можна змінити, тим швидше вона зможе йти далі», — вважає Артем Кочарян.

Автори фільму шукають українців, які готові поділитися своїми історіями і просять відгукнутися тих, хто нещодавно приїхав з окупованих територій.

Вони звертаються в усі центри допомоги біженцям і готові виїхати на зустріч до Литви чи Естонії. Поки що пошуки йдуть важко.

Основних причин дві: не всі готові говорити про пережите на камеру і в багатьох там залишилися родичі, люди хвилюються за їхню долю. (Мені проблема колег зрозуміла, нещодавно писав про неї — репресії не зупиняються ні на день).

Сподіваюся, що документальний фільм «Життя, яке ми не обирали: руський мир» ми побачимо в жовтні на Ризькому міжнародному фестивалі. (До речі, не буде зайвою і фінансова підтримка — робота тримається на ентузіазмі та невеликих пожертвах).

І ще я сподіваюся, що фільм допоможе європейцям не звикнути. Адже

нічого не минуло, нічого не скінчилося — і нічого не минеться, і нічого не скінчиться, доки не буде зупинено нелюдську російську військову машину,

доки війська РФ не підуть з української землі.

Помилка у тексті?

Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter щоб відправити фрагмент тексту для виправлення редактору!

Будь ласка, виділіть у тексті відповідний фрагмент і натисніть Сповідомити про помилку.

Пов'язані статті

Більше