● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.
Завжди, коли є можливість, слухаю, як говорять наші латиською. (Наші — це ті з українців, які приїхали до Латвії з початку повномасштабної війни). І цікаво, і стимул величезний. Наскільки швидке спілкування і на які теми? Чи виходить вимовляти слова з garumzīmes (знаками довготи, тобто з «довгими» звуками)? Чи встигаємо згадати як звучить латиська «o», і як правильно вимовити м'яку «ģ»?
І завжди щиро радію успіхам наших у вивченні латиської мови. Марія, на мій погляд, розмовляє з покупцями латиською легко і невимушено. Сміється: «Особливо легко мені даються цифри!»
Працює в Латвії Марія Грабовська всього на 19 днів менше, ніж мешкає. А в країні вона з 15 квітня 2022 року.
Із Києва сім'я Марії спершу виїхала в село на заході України, але потім усе ж таки довелося їхати далі.
«На роботу вийшла менше, ніж через три тижні після приїзду до Латвії. Сидіти на виплатах від держави — це не моє. У магазині запропонували варіанти: або на розбирання товару, або продавцем на касі», — каже Марія.
Мені здається це досить сміливим: приступити до роботи, яка передбачає постійний контакт із людьми, що розмовляють незнайомою тобі мовою, і плюс — операції з грошима, коли потрібно бути дуже уважним, адже відповідальності з тебе ніхто не знімає в разі чого. І це все — коли не можеш позбутися свіжої думки «У мене вдома війна», яка безперервно і болісно пульсує в голові.
«Я хвилювалася, звісно. Але думаю — а ризикну! З людьми мені працювати комфортно.
У мене великий досвід роботи на касі в Україні, але тут справді все незнайоме.
Зараз згадую ті події і думаю — як я це все зробила?!», — сміється Марія.
У Марії два синочки, і вона каже, що її найбільша мотивація — діти. До війни в Україні старша дитина відвідувала спеціалізований дитячий садок, у неї діагностували аутизм. Коли виїжджали з України, молодшому не було й двох років, і вже тут, у Латвії, йому поставили такий самий діагноз: «Мені складно, часом — дуже. Якийсь час пішов, щоб оформити старшому інвалідність уже тут у Латвії. Тепер обидва синочки ходять до спеціалізованого садка тут, у Тукумсі. Йдуть туди із задоволенням, і я дуже цьому рада.
Там хороші вихователі. За своїми хлопчиками, за їхніми навичками та вміннями, бачу результат роботи вихователів у садку.
Мій сенс — у дітях. Живу заради них».
Сім'я Марії, згідно з рішенням тукумського самоврядування, отримала можливість жити в муніципальній квартирі.
Марія пояснює: виїхала з України через дітей. Їй було страшно, що може з чимось не впорається. Війна — непередбачувана, а синам потрібен спеціальний догляд, заняття. А в селі, де вони жили після Києва, не завжди можна було навіть помитися.
«Правда — якби не діти, я б не виїжджала з України»,
— повторює знову Марія.
У магазині до нової співробітниці з України поставилися дуже добре. Керівник навіть запросила персонал з охорони і роз'яснила: хтось постійно має перебувати поблизу від Марії, щоб уникнути будь-яких конфліктних ситуацій.
«Звичайно, люди різні, і когось мій бейджик з українським прапором дратував. Спроби конфліктів були, так. Але
я ніколи не підтримую політичні чи мовні теми з покупцями.
Просто уникаю цього», — відповідає Марія, коли я запитую, чи були гострі ситуації на робочому місці.
Підтримку вона відчуває незрівнянно більше, з найперших днів і до сьогодні. Люди запитують, як справи в Україні, як звичайні українці живуть в умовах війни. Вони хочуть побачити війну очима простої українки. Думка Марії для них важлива.
Синьо-жовтий прапор на бейджі у Марії підказує відвідувачам, що касир, можливо, не все зможе сказати латиською: «Спочатку так і було: я показувала на бейджик. Покупці одразу все розуміли, і ставилися до мене і ситуації з участю.
Хоча так... було кілька людей, які обурювалися, що на касі працює людина, яка не розуміє латиської.
Я розуміла, як мені не вистачає знання мови».
Щойно в Тукумсі почалося викладання латиської мови для українців, Марія записалася на курси. Пішла в одну з перших груп і відвідує їх досі. Успішно склала рівні А1 та А2, закінчила рівень В1, але ще не складала іспит: «Тепер я можу підказати покупцеві, де необхідний йому відділ, товар і розповісти про сам товар! Можливо, не так багато, як українською чи російською. Але, тим не менш, я вже відповідаю на запитання, і мене це дуже тішить. Буває, що
можу не зрозуміти питання, особливо, якщо говорить маленька дитина. Ну тому що в малюків своя, ще дитяча мова».
Документів практично ніяких на роботі не доводиться заповнювати, а ті, що є, — типові, давно вивчені й труднощів не завдають.
«Що найскладніше для тебе тут у Латвії?» — запитую Марію.
«Тільки мова. І усна, і граматика. Це єдина моя складність зараз. Я хочу знати латиську краще. Це має прямий стосунок до якості обслуговування покупця, до можливості професійного зростання. Можливо в місті організують клуб розмовної мови. Якщо такий буде, я обов'язково піду».
До війни Марія працювала у сфері фармакології. У Латвії повертатися у свою спеціалізацію не планує: для цього потрібно «добирати» знання і підтверджувати диплом. Краще, міркує Марія, добре вивчити мову і професійно зростати на новому місці. Вона з тих людей, які домагаються всього самі, а не чекають вдалого збігу обставин. Каже, її сила в її дітях, і для них вона зробить, усе що зможе.
«А буває таке, що
пробиваю на касі товар, а потім виявляється, що ці цукерки були для мене — покупці дарують. Для моїх дітей фрукти приносять домашні, мед... Люди мені посміхаються.
Бажають українцям швидкої перемоги, а мені гарного дня!»
Така підтримка звичайних людей її дуже підбадьорює і робить її життя світлішим, каже Марія. Підкріплює її віру: все буде добре.
