● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.
Війна розсіяла українців по всьому світові. Ми — вимушені емігранти — щосили намагаємось не пропасти на новому місці. І знаєте — у нас виходить!
Це не перший мій цикл про успішних українців в Латвії, проте точно — перший, коли моїми героями будуть не лише і не стільки підприємці, але й психолог, журналіст, фармацевт тощо.
Звичайні українці. Це — люди, які знайшли себе в новій країні.
Вони не бояться викликів, долають труднощі та з оптимізмом дивляться хай і не в таке зрозуміле, як було до лютого 2022 року, та все ж — майбутнє.
Олександр Грінка родом з eже, здається, усьому світу відомих Сум. Зараз мешкає в Лієпаї. З ним мені особливо цікаво спілкуватись, тому що він також — журналіст. До війни працював в регіональній газеті в рідному місті, довгий час до того — у спортивній журналістиці, а у 2008 році навіть був визнаний кращим спортивним журналістом України. Велику частину його життя, як він сам говорить, займала і займає досі громадська діяльність — він керівник сумської громадської організації «Спортивний клуб інвалідів Фенікс». У Олександра перша група інвалідності.
Знаєте, є такі люди — подобаються з першої хвилини? Вони беруть харизмою і відпускати їх потім зі свого життя не хочеться. Олександр Грінка як раз з таких. В кожному слові — здоровий глузд. В очах — посмішка.
«Не можу всидіти на одному місці, — розповідає Олександр, — завжди чимось зайнятий. І в Україні, і тут в Латвії життя навколо мене вирує. Війна, звичайно, вплинула на мене. Деякий час тому я переосмислив своє життя, підкоригував пріоритети.
Сім'я у мене на першому місці й була, але після того, що нам довелось пережити, я ще більше переконався — усе, що я роблю, все має будуватись навколо сім'ї.
У мене є філософія: приймай з добром всі події та людей, що приходять, і все обов'язково владнається в житті найкращим чином»
Як керівник «Спортивного клубу Фенікс» Олександр та його дружина Людмила, яка з ним завжди поруч, спрацювалися, а потім і потоваришували з однодумцями з різних європейських країн. Серед них — Cerība. Ticība. Mīlestība, суспільство інвалідів з Лієпаї.
«Вони мені зателефонували, коли війна почалась.
Перші відгукнулись. Сказали — за першої можливості — виїзжайте,
ми вас чекаємо», — згадує Олександр, коли я запитую, чому вони приїхали в Латвію. Адже ми з вами пам'ятаємо: їхати на той час можна було практично куди завгодно.
Суми — в 35 кілометрах від кордону з Росією. Хто зміг в перші години виїхати, той залишився живим. Ті, хто вирушив трохи згодом, намагалися залишити оточене місто, рятуючись від російських снарядів. І так і гинули на дорогах у своїх машинах. Тому Олександр вирішив не ризикувати, залишитися вдома, але за першої ж можливості евакуюватися.
Лише 8 березня у Сумах оголосили про «зелений коридор» для охочих залишити місто. Олександр, його дружина Людмила та син Богдан вирушили в Лієпаю.
«Ось хочеш вір, хочеш — не вір. Така історія була у мене. Ми ж у Лієпаю приїжджали у 2019 році. Були в громадських справах і відпочити тоді вдалося. Одна з засновниць Cerība.Ticība.Mīlestība запросила нас пожити у квартирі, якою тоді ніхто не користувався. І ось
однієї ночі в тій квартирі сниться мені, що війна у нас в Україні почалася. Прокинувся вранці і гадаю — ну що за безумство? Яка війна? XXI століття на дворі!
Ми ще вранці посміялися зі своїми з цього всього. А зараз війна в Україні, а ми у цій же квартирі живемо», — розповідає Олександр.
У Лієпаї, каже він, хоч і була дуже сильна підтримка з боку простих латишів, все одно час на моральне відновлення сім'ї знадобився. У Сумах залишилися підопічні Олександра — члени «Спортивного клубу інвалідів Фенікс», друзі та родичі.
Хочу порівняти зі своєю ситуацією — питаю у Олександра, скільки часу пішло на адаптацію. І розумію — у мого співрозмовника енергії і жаги бути в вирі подій стільки, що він сам для багатьох приклад і розрадник: «Ой, не можу точно сказати.
Ти ж зрозумій — жити треба!
Ну так, приходили до тями якийсь час. Але довго сидіти і сумувати — це не моє. У мене в Сумах люди, і я їх ні на день не лишав. Зі злощасного лютого 2022-го я їздив в Україну не раз. Організовую допомогу своїм людям (з інвалідністю, про яких піклується громадська організація Олександра — О.П.), збираю з небайдужими латишами та відводжу допомогу для ЗСУ».
Нині Олександр Грінка — член правління товариства інвалідів Cerība.Ticība.Mīlestība. Він активно включився у роботу громадської організації, організує різноманітні заходи. Наприклад, минулого року влаштовував відкриті спортивні інтеграційні ігри, українсько-латвійські, хоча охоплення вийшло навіть ширше: приїхали й люди з інвалідністю з Польщі та Естонії.
Олександр та його дружина Людмила постійно беруть участь у різних грантових ініціативах. Минулого року Агентство зайнятості визначило Олександру державну стипендіальну програму у межах його громадської діяльності.
Крім того, Грінка веде колонку в Liepainiekiem.lv. Пише, як він сам говорить, про все, що його хвилює: про війну в Україні, про проблеми, з якими стикається у Латвії, про соціальні проблеми, про те, як живуть українські біженці: «Мене тут люди в Лієпаї на вулиці впізнають. Запитують — "Ви Грінка?" А колись
до мене підійшли сказати, що купили газету, а моєї публікації там немає. Відчуваю відповідальність
за свою думку. Можливо, я людям щось поясню, заспокоюю у такий час непростий. Знаєш, як таке позитивне джерело. Сподіваюся на це».
Латиську мову Олександр вчить, як і вся його сім'я. Однак знань поки недостатньо, щоб писати нею. У редакції пішли назустріч: приймають тексти російською, перекладають на латиську й публікують.
«Я потрапив до дуже гарного колективу. Мені пощастило», — резюмує мій співрозмовник.
Слухаю Олександра і думаю — якщо людина обирає любити життя, шансів на поразку в неї просто немає. Олександр одразу підтверджує мої думки: «А
було й таке після приїзду, що рекламні буклети розвозили з родиною на велосипедах Лієпаєю. Бралися за кожну роботу.
Якось так виходить, що і ми не сидимо на місці, і життя нам щедро повертає добрими подіями та чудовими людьми».
Величезна пристрасть Олександра — спорт. Закономірно, що у найкращого спортивного журналіста України на спорт «хворіє» вся родина. Його десятирічний син Богдан за два роки у Латвії став капітаном команди Лієпайської футбольної школи. Буквально кілька днів тому вона виборола третє місце на Кубку Добрецова. Тато Олександр та мама Людмила — головні фани свого сина, величезна його підтримка і на трибунах, і в житті.
«Все, що я роблю, — з турботою про рідних і людей, за яких відповідаю і в Україні, в Сумах, і тут, у Лієпаї. Не треба ховатися від проблем, хоч би якими вони складними не були.
Не треба боятися жити. Потрібно прийняти обставини з добрим серцем, чесно робити, що можеш, і бути вдячним за те, що дає Бог»,
— відповідає Олександр на моє прохання поділитися побажаннями з тими українцями, які й до тепер, з початком повномасштабної війни, не знайшли в собі сили повернутися у життя.
