До Латвії Валерій Оленійчук та його брат Віталій переїхали 2013 року з Москви, де вони мали свій бізнес. За словами Валерія, залишатись довше в РФ вже більше не могли.
«У нас були торгові центри, я керував ними. Але
коли до тебе до магазину приїжджають чеченці на кадировських номерах, коли відбуваються рейдерські захоплення твого бізнесу, звичайно, починаєш дивитися у бік Європи.
У бік Януковича дивитися не хотілося. В Україні ми не у Києві жили, а у Сєвєродонецьку. Звідти й поїхали. Брат після школи вступив до Плеханівської академії у Москві і там залишився, я теж поїхав до брата. Там створили бізнес. Але вже після 2008 року, коли президента поміняли на Медведєва, потім Медведєва — на Путіна, вже тоді було все зрозуміло: ставало гірше, гірше, гірше», — коротко розповідає про російський період Валерій.
Вибір було зроблено на користь Латвії, хоча спочатку їхати сюди було страшно, оскільки пропаганда в РФ описувала ставлення до російськомовних у дуже негативних тонах, каже Валерій.
Брати Оленійчуки дізналися, що в Юрмалі є велика та недоглянута територія колишнього Слокського целюлозно-паперового комбінату, вирішили тут зробити великий концертний зал та приміщення для квестів: «Побачили, що продається старовинний замок за ціною однокімнатної квартири. Так, покинутий, так, з бомжами, без води, бруд, целюлоза... Ми його прибрали, коли придбали, почали його реставрувати. Це було до 2022 року».
З початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну колишня фабрика стала місцями зустрічі волонтерів, які мають мету допомагати Україні.
Хоча українській армії Валерій Оленійчук та його брат Віталій допомагають уже давно. Ще в 2014 році вони подарували батальйону «Айдар» свій «Мерседес Гелендваген».
«Він стояв у Сєвєродонецьку, ми його перефарбовували, переробляли, тюнінгували, щоби привезти до Латвії. Але туди зайшли «друзі» та окупували місто, а потім його звільнили наші військові — «айдарівці» з Волині, перші наші друзі; досі ми їм допомагаємо, і віддали їм цей позашляховик. А коли розпочалася повномасштабна війна, ми вже знали, що конкретно потрібно військовим», — розповідає Валерій.
Після першого джипа, подарованого українським військовим, були інші автомобілі: «До нас друзі звертаються: нам потрібна машина — ми їдемо, вибираємо, все купується, їдемо фарбувати. Тут пофарбуємо, тут заб'ємо гуманітаркою, треба оформити — отже, оформляємо. Десь 160 машин відправили. Але після закону 1 грудня [про декларування гуманітарної допомоги] все загальмувалося».
Діти та дорослі, українці та небайдужі латвійці — всі, хто хоче допомогти, збираються по суботах у Слоці, щоб разом робити окопні свічки для України. Акція називається «Вогонь перемоги».
«Є в цьому якась магія. Люди везуть банки, парафін, картон, приїжджають самі, приводять своїх друзів — у нас там мурашник, така армія волонтерів», — ділиться голова організації.
Окопна свічка – це не лише освітлення: у польових умовах такі свічки допомагають готувати їжу, грітися та сушити одяг протягом кількох годин.
«Кожна горить 3 години. Ми намагаємося робити якісно, щоб збільшити ККД, щоб вона не тільки світила. Можна зробити так, що 6 годин світитиме, але навіть кухоль води не зігріє. А наше завдання — щоб там можна було приготувати їжу. Ось поставив три свічки – через 15 хвилин літр води вже кипить», – пояснює співрозмовник ЛР-4.
Волонтери, серед яких багато біженців, у тому числі з дітьми, приїжджають до Слоки іноді за кілька десятків кілометрів, щоб зробити свою свічку перемоги. А Валерій їх годує смачним борщем. Тут часто виступають не лише латвійські музиканти, а й виконавці з України. Центр українсько-латвійської дружби в Слоці став місцем спілкування та взаємодопомоги, роботи та відпочинку.
«Ми тут уже як одна сім'я», — говорить Валерій.
