● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.
«Я так подивився — ну, якщо в нас в Україні одна бізнес-леді на 5 господинь, і цей товар іде, то в Латвії на 5 бізнес-леді одна, може, й буде домогосподарка. Ну коли їм готувати? А так — до нас зайшли, купили що їм потрібно, і сім'я ввечері сита», — розповідає мені Сергій. Говоримо в нього в кафе. Тут можна смачно поїсти в обідню перерву, наприклад, українським борщем на перше, пельменями на друге та запити узваром (можна, звісно, його й «компотом» назвати, але смак і аромат зникають). Із собою можна прихопити напівфабрикати: сирники, млинці з усілякими начинками, вареники, пельмені, хінкалі, чебуреки, котлети в різних варіаціях і багато-багато іншого. Напівфабрикати готують теж тут, за процесом можна спостерігати крізь скло на весь зал.
Сергій Журид із Конотопа Сумської області. В Україні в нього вже налагоджений бізнес у рідному місті — магазини, якими керують його мама з батьком. Сам він юрист за освітою і працював приватним судовим виконавцем у Києві: «Був у столиці, коли почалася війна. Думати було ніколи — офіс закрив і поїхав додому».
З початком війни магазини в Конотопі практично не припиняли роботу, розповідає Сергій. Попит на товар був, а от самого товару — не було. Від Конотопа до кордону з Росією близько ста кілометрів: «Який постачальник поїде до нас, якщо тією ж дорогою і російська техніка може їхати?»
Сім'я Сергія — дружина Оксана і сини — евакуювалися на Захід України. Понад рік прожили там. У 2023 році сім'я вирішила їхати з країни. Обрали Латвію. Сергій одразу запланував розвивати бізнес на новому місці — у Ризі, де зараз і живе.
«Задумався про франшизу. Мені здавалося це більш надійним. Але де там — франчайзинг, на який я звернув увагу ще в Україні, не був адаптований під європейські вимоги та ринок», — визнає він.
Гладко відразу не пішло. Можна навіть сказати, що спочатку взагалі не пішло. Сергію довелося вивчати всі особливості роботи на території Євросоюзу. Був момент, коли руки зовсім уже опустилися, але він все-таки вирішив довести справу до кінця.
Через півтора року у Сергія і його дружини — кафе і 4 магазини в Ризі, приблизно дюжина робочих місць.
Практично всі — українці.« Так виходить. До того ж я хочу підтримати своїх співвітчизників. Спеціаліст із SMM — українка. Зал кафе розмальовувала художниця з України, і навіть форму робочу я замовляю в українців! Своїм потрібно допомагати, час непростий», — пояснює Сергій.
Відкриття фірми в Латвії зайняло більше часу, ніж знадобилося би в Україні, каже Сергій. До деяких моментів себе довелося буквально привчати: «У нас це за кілька годин робиться. А тут у мене минуло кілька тижнів. Усе поетапно — спочатку відкриття рахунку в банку, потім фірми, потім отримуєш статус платника ПДВ. Допомагала і роз'яснювала знайома юристка. Виявилося, що під час відкриття рахунку, фірми, статусу платника ПДВ нікуди не потрібно їздити, просто завіряєш документи електронним підписом і надсилаєш електронною поштою. Це дуже спрощує роботу».
За прилавком кафе-магазину продавчиня-українка, яка цілком зможе обслужити латиша рідною йому мовою. Заходять різні люди — і ті, хто підтримують Україну у війні, і проросійські.
Ніхто їх про погляди, звісно, не питає, але якось вони впізнаються, чи то за манерою триматися, чи то за виразом обличчя. Такі вдруге вже не приходять, і за півтора року «чужі» відсіялися,
зауважує Сергій.
«Ми всіх раді бачити безумовно. Просто своїх (українців - О. П.) упізнаємо одразу — навіть по тому, як людина вітається. А взагалі багато людей приходить. Наприклад, китайці із задоволенням у нас купують напівфабрикати і їдять пельмені в кафе. У нас на етикетках є QR-код, яким люди користуються, щоб дізнатися, як правильно вдома приготувати придбане», — розповідає він.
Поки ми з Сергієм розмовляємо, спостерігаю, як за склом робочої зали співробітниці виробництва ліплять вареники та пельмені. Жінки сміються, обговорюють різні питання. Прислухаюся: і східний суржик, і красива центральноукраїнська говірка. Приплющую очі. На секунду здається, що я вдома, сиджу у себе в Павлограді в кафе...
«У нас своє виробництво. Усе, що ви бачите, всі напівфабрикати, ми самі робимо за рецептами франшизи. Нас з України приїжджали навчати. Я сам теж навчався», — продовжує Сергій.
Усі інгредієнти для виробництва свіжі. На підбір «своїх» постачальників теж пішов час: тут стежать за якістю. Щоранку на ризькому ринку закуповуються продукти — м'ясо, зелень, овочі та фрукти, перераховує Сергій.
А я дивлюся на нього і розумію, що все-таки простіше уявити юриста за робочим столом, ніж на кухні. Запитую: «Повернутися в юриспруденцію тут, у Латвії, не хочете?»
«Ні. Будемо вже розвиватися в цьому напрямку. Стільки грошей вклали і сил.
І головне — я бачу в цьому перспективу. Тому й зупинятися не будемо».
Поки що, каже Сергій, усе вкладається в розвиток. Заробітку як такого зараз немає. Сім'я в Латвії живе переважно на гроші його бізнесу в Україні.
Не можу не запитати: «Сергію, а ви який керівник — грізний, напевно?»
Сергій усміхається — вперше за нашу розмову: «Ні! Що ви! Я не вмію бути ні грізним, ні суворим!»
Для роботи «з цифрами» Сергій запросив місцевого бухгалтера. Але з деякою документацією, наприклад, із накладними, він працює сам. Це корисно також і для опанування мови, каже Сергій. Як і більшість українців у Латвії, вся його родина вивчає латиську.
До закладу Сергія кілька разів приходили й «важливі державні відвідувачі» — санітарний нагляд із перевіркою. Порушень не знайшли, але на один момент вказали: вартість на етикетці слід вказувати і за фактичну вагу чи об'єм, і за кілограм чи літр:
«Адже у нас в Україні такої інформації на етикетках немає, для нас це в новинку. Але нічого, ми вчимося. Усе зробили, привели до ладу
у відведений час. Решті українських підприємців можу порадити таких перевірок не боятися, прислухатися до рекомендацій і робити все згідно з місцевими законами».
Сергій і його команда також активно займаються громадською діяльністю. Періодично годують українських військовослужбовців, які проходять у Юрмалі реабілітацію після поранень: «Їм хочеться ж домашнього борщу і котлет, правда? Поки їхній дім далеко, ми будемо їхнім домом, принаймні, спробуємо. Готуємо обіди і відвозимо нашим військовим. Також годуємо наших діток: у Ризі різні організації (що працюють з українською громадою — О. П.) проводять екскурсії, а після цього діти приходять до нас поїсти».
Йшла з кафе з нашим українським соком, бендериками (тут їх, щоб довго не пояснювати, назвали «трикутниками з м'ясом», хоча це почасти й профанація) і цукерками. Повезла у свій латвійський дім Україну.
