Цей десерт – справжній символ Львова: сирником львів'яни пишаються так само, як пишаються тортом «Захер» мешканці Відня.
«Беремо сир, обов'язково жирний. Далі розбиваємо 8 яєць. Пропорції порушувати не можна. Це важливо. 250 г цукру, і все змішується блендером. Повинна вийде однорідна маса», – розповідає Ліна.
Процес гучний. Не швидкий. Коли все готово – додаємо манку: «70 грам манки, пачка вершкового масла, родзинки».
Ліна – не зі Львова, як могло б здатись, дивлячись на те, як вона віртуозно замішує масу для львівських сирників. Вона приїхала з Бердянська, що за 80 км від Маріуполя.
«Я готувала вдома, але не так багато, як тут. Це не було моєю основною професією. Я інженер телекомунікацій, займалася інтернетом. Досить довго працювала у великій телекомунікаційній компанії. Друга моя освіта — менеджмент і маркетинг. Тобто маю дві вищі освіти. Що я колись працюватиму на кухні і в мене буде кафе, ніколи собі не уявляла».
Девіз Ліни – бути кращою в тому, що робиш. Вона згадала всі рецепти, яким колись навчала бабуся, і тепер її львівським сирникам у місті нема рівних.
Масу, що вийшла, розкладаємо у форми. Можна в одну велику, а можна в маленькі – це швидше та акуратніше. І ставимо в духовку. Але є нюанс:
«Коли сирники ставимо на лист, потрібно додати води – це обов'язкова умова. Ми пробували з водою і без неї. Без води виходять сухі та нерівні».
Випікаємо сирники за температури 150 градусів 20 хвилин. А далі – найцікавіше. Готуємо шоколад, в якому купатимемо сирні брусочки.
Шоколад має бути гірким. Щоб відтіняти солодкий смак сирної маси. Дістаємо сирники, охолоджуємо в холодильнику, дістаємо з форми і далі починається справді ювелірна робота. Кожен брусочок поринає у шоколад, а потім прикрашається всім, що душа забажає. І виходить шедевр - зовсім не схожий на сирники, які готують в Латвії.
Якби два роки тому Ліні сказали, що вона підкорить Ригу львівськими сирниками – вона розсміялася б. Займатися кулінарією не входило до її планів. Але все змінила війна.
До Бердянська увійшли окупанти. Місяць вона з дочкою сиділа в квартирі з завішаними вікнами, боячись вийти надвір. Коли відкрили коридор для евакуації – сіла в машину з однією валізою та поїхала на підконтрольну Києву територію до Запоріжжя. Шлях, який зазвичай займав дві години, затягнувся на 15:
«Питання було в тому, щоб виїхати звідти і залишитися в живих. І це не фігура мови, це справді так.
Дорога була порожня. Збирається 5-6 машин і намагаються триматися разом. Розумієте? По боках – обгорілі машини, воронки від бомбардувань. І цією пустельною трасою їдуть евакуюватися. На машинах написано "діти". До дзеркал бокових прив'язані білі ганчірки, щоб показати, що ми мирні жителі».
Коли Ліна дісталася блокпоста ЗСУ — ніби з-під води виринула і знову задихала, згадує жінка. Але Запоріжжя теж почали бомбардувати. І вона поїхала з дочкою до Риги.
Спочатку Ліна влаштувалася працювати кухарем. А потім відкрила своє кафе. Прямо у будівлі Ризької думи:
«Моя діяльність – нова для мене. Були кроки, коли доводилося переборювати, ламати себе. Але я розуміла, що іншого не маю. А те, що я роблю – маю робити добре».
Українською кухнею Ліна не обмежилася. Намагаючись якнайкраще адаптуватися до життя в Латвії, влаштувала в приміщеннях кафе безкоштовні курси латиської мови. А потім і розмовний клуб.
«У нас весь тиждень повністю заповнений. Тричі на тиждень уроки латиської та розмовний клуб. Ми хочемо бути в активному житті Латвії, хочемо показати, що можемо бути корисними для країни, хочемо адаптуватися», — поділилася жінка.
