Залишаючи Мирноград. Лінія фронту наближається — українці змушені виїжджати

Поки українська армія веде наступальні бої у Курській області РФ, окупанти просуваються в Україні. Свої будинки змушені залишати жителі на околицях українського міста Покровськ, яке намагається захопити агресор. В українських містах, де відбувається евакуація мешканців, побувала знімальна група Латвійського телебачення. Детальніше — у репортажі Іни Страздині та Максима Пенько.

Це — версія матеріалу українською.
Версия на русском — здесь.

Середина дня. Бригада чоловіків готує до евакуації аптеку. Останню у місті.

Сергій: «До Харкова. — Багато хто виїжджає? — Так. Усі аптеки на Донеччині закриваються».

Поруч видно наслідки обстрілів. Речі зібрані, залишилося зачинити двері. На цьому — все. Схожу картину можна спостерігати і в інших частинах Мирнограду. Місто поступово порожніє.

Людмила: «Страшно дуже! Другу війну ми переживаємо. Чому нас бог залишив? Чому?

Виїхати Людмила не може. Каже — немає грошей. А ще вона доглядає 90-річну сестру. Інша місцева — Тетяна, збирається їхати слідом за дітьми та онуками:

«Дуже страшно. Дуже. Не можна передати, як страшно».

Едуард: «Зброя б'є, вже звикли. А там буде видно. Поки що нікого немає, Росії тут немає. Поки житимемо».

Галина: «У нас уже у будинку нікого не залишилося практично. У під'їзді одна чи дві квартири.

Виїжджають, звісно. Щодня. Вчора стояла машина – стоматологію вивозили. І останню нашу аптеку. Ми залишилися без аптеки».

Люди з Мирнограду, де чути звуки боїв, шукають укриття у Покровську. Туди організовано спеціальні евакуаційні рейси автобусів та поїздів. Люди сидять у дворах своїх будинків, чекаючи, коли заберуть їхні речі.

Ольга:

«Якби не летіло, то можна було б жити. А так – страшно. А прийдуть, що з нами буде? Невідомо, як то кажуть».

Евакуаційний автобус відходить від школи. Під палючим сонцем люди йдуть до нього з тим, що можуть нести. Усі речі все одно не забрати.

Раїна: «На подвір'ї у мене собаку поранило. Я пішла у двір собаку лікувати. Мене зняв дрон. І за дві години по нас прямо цілеспрямовано кинули «град». Мене врятував Господь бог. І врятував мій горіх. 30 років він ріс. І удар відбувся, і траєкторія руху снаряда змінилася — не в будинок, а по подвір'ю».

Віталій: «Виїжджаємо, евакуюємося. З Новогродівки. Одна назва залишилася за 4 дні. А зараз під обстрілами виходили».

Валерій: «Ось дрон летить, вони бачать, що йдуть цивільні, і все одно треба влучити».

Чекають на автобус Любов із сином Ігорем. Тут же поряд — пес Чарлі.

У ранньому дитинстві під час Другої світової війни Любов уже евакуювалася. Сюди із Західної України. Тепер, через багато років, попереду в неї той самий шлях, але у зворотний бік. І тікає вона вже від російської армії.

Автобус вирушає – спочатку на залізничний вокзал. Перони тут наповнені людьми. Вагони заповнюються. Пасажири не поспішають.

Раїна їде до Львова, Віталій — на Закарпаття. У кожного своя кінцева зупинка. Головне - подалі від фронту.

Помилка у тексті?

Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter щоб відправити фрагмент тексту для виправлення редактору!

Будь ласка, виділіть у тексті відповідний фрагмент і натисніть Сповідомити про помилку.

Пов'язані статті

Більше