Ця книга про війну в Україні з 2014 по 2022 рік, як ті події вплинули на життя героїнь, і як вони з ними впоралися, каже Олена Німаніхіна.
«У нас була спільна зустріч, коли ми починали писати цю книгу, і кожна з авторок розповіла свою історію. Між цими розповідями ми навіть робили перерви.
З одного боку ці історії дуже трагічні, а з іншого боку вони дуже мотивуючі, життєствердні,
надихаючі. Тому що дуже багато людей після цих подій — і загибель близьких, і полон, і насильство, і втрата бізнесу — знайшли в собі сили це пережити і рухатися далі», — розповідає одна з авторів.
Олена каже, що коли почалася війна, мозку дуже важко було це усвідомити.
«Навіть коли вже відбуваються воєнні дії, коли вже в тебе поруч за вікном або у дворі війна, ти думаєш, що це ненадовго, це закінчиться, але потім ти стикаєшся з тим, що ти в цьому живеш,
і спочатку настає ступор. Ти не можеш мислити правильно. Ти не можеш навіть критично мислити, ти не можеш рухатися. Ти нічого не можеш. Потім приходить прийняття, усвідомлення і життя далі продовжується, ти розумієш, що так, це є у твоєму житті, але треба рухатися далі», — каже Олена.
За її словами, спільне написання книги, з кожним написаним рядком, допомагало відчути, як з плечей падає тягар.
До 2014 року Олена жила в Донецьку. Вона згадує, що спочатку не було відчуття початку війни. Олена мала виробництво за 15 км від Донецька, на території, яка була під контролем України, і вона з родиною виїхала туди з окупації.
«Усі ці вісім років ми сподівалися, що ми повернемось додому. Але прийшов 2022 рік, і нам довелося тікати далі від війни», — каже жінка.
Нині вона живе у Молдові, де працює у Норвезькій раді у справах біженців. Говорячи про можливе повернення в Україну, Олена визнає, що для неї це складне питання, бо зараз вона взагалі не будує довгострокових планів.
«Я планую [життя] на тиждень, максимум на місяць, тому що ті події, які настали у 2022 році, дуже багато планів закреслили. Дуже багато чого, чого я хотіла, у моєму житті не трапилося»,
— визнає українка.
Подальших письменницьких планів у неї теж поки що немає.
«Цю книгу важко взяти і одразу прочитати. Якщо чесно, я прочитала лише 5 коротких есе. Тому що, по-перше, я знаю всіх авторок цієї книги, і мені дуже важко знову зіткнутися з їхніми історіями, болем та цими пережитими подіями», — каже Олена.
