Портрет на тлі війни. Інна, викладач живопису з Миколаєва

Зверніть увагу: матеріал опубліковано 1 рік i 11 місяців тому

«Це дійсно страшно. Мені, як художнику, який працює з дітьми та дорослими та навчає прекрасному... Для мене це був шок — обстріли, зруйновані будинки, наші університети... Проїжджати повз будівлі, бачити ці руїни — для мене це боляче», — зізнається Інна Сечко, художник і викладач живопису з Миколаєва, який ще зовсім недавно був у буквальному сенсі прифронтовим містом і практично постійно знаходився під обстрілами.

  • Це — авторська версія тексту українською.
    Русский оригинал можно прочитать здесь.

«Я ж іще й фотограф, і я фізично не змогла зняти для виставки результати обстрілів.

Для мене кожен зруйнований будинок в моєму місті — це як моя особиста кровоточива рана. Я це так сприймаю. Напевно, як художник. Я не можу це сфотографувати,

у той же час розуміючи, що це війна, це страшно і треба доносити це до світу...», — продовжує вона.

Зараз в місті залишилось мало мешканців, менше половини з довоєнного майже півмільйона. Після деокупації Херсона 11 листопада населення Миколаєва підросло приблизно на 10 % — люди поступово повертаються. Статус прифронтового міста з Миколаєва знято.

Інна працює на волонтерському пункті, а на вихідних викладає малюнок та живопис в своїй студії. У неї навчаються і діти, і дорослі.

«Вийшло як у кіно. Було дуже рано, зателефонувала донька: “На нас напали, війна!.. ” Я завмерла посеред кімнати, довго стояла, думала, що робити. Перше бажання було — вибігти в під'їзд, на майданчик, розбудити сусідів, повідомити їм, що на нас напали. Потім подумала, що ще дуже рано, нехай сусіди спокійно сплять, невідомо, коли знову буде така можливість», — розповідає вона про 24 лютого.

Того ранку мешканці Миколаєва почали масово залишати місто. Місто прокинулось вже «у війні». Інна зараз не може чітко пригадати перший день війни, а отямилася вона від шоку лише тоді, коли почула вперше сирену повітряної тривоги. Тоді вона вперше прийшла до бомбосховища. Там вже було багато людей різного віку — і мами з дітьми, і старенькі...

Інна в перші ж дні приєдналася до волонтерів: «Ми очікували вторгнення в наше місто. Ми дуже близько до Криму, можна сказати, пішки дійти... Тому ми розуміли, що війська зайшли зі сторони Криму у тому числі. Тому весь Миколаїв піднявся на захист. Люди готували “коктейлі Молотова”. Були навіть комічні випадки, наш губернатор (голова обласної адміністрації — Rus.LSM.lv), Віталій Кім, оголосив, що потрібні шини. Ось точно так само, як у 2014 році в Києві на Майдані, усе місто стягувало шини. У Миколаєві

потрібно було перегородити вулиці, щоб у випадку вторгнення якось затримати рух бронетехніки ворога. Так у нас бабусі викопували шини, що слугували огорожею їхніх садочків!

У мене було враження, що все місто зібралося там, де ми робили “коктейлі Молотова”. Усі, хто хотів, навчилися. Одесити привозили кожен день автівки з бензином. Мешканці Миколаєва приносили простирадла, наволочки, щоб виготовити ґніти. Навіть бомжі приносили пляшки. Ось такі у нас чудові люди. Весь Миколаїв згуртувався. Мені здається, що такий дух наш загальноміський, який нас усіх згуртував, він якимось чином захистив наше місто. Тому що прорив був, танки прорвались до центру міста, на проспект Центральний. Там був бій, якраз поруч з моєю студією… Там і зупинили вторгнення до Миколаєва».

Інна спілкувалася з людьми, які зупинили наступ окупантів. Навколо місця бою були понівечені стіни та дахи будинків, вітрини магазинів. Залишки техніки лежали всюди.

«Наша країна буде багатою на метал після війни», — жартує Інна.

З часом перший шок змінився усвідомленням — як краще чинити. «Ми робили те, що підказував наш губернатор. Налагоджувалися зв'язки між волонтерами. Усе місто приймало участь, одягали та годували тероборону. Усі працювали, працюють і до сих пір».

Місто постійно знаходилось під вогнем. Були жертви, надто близько знаходився Миколаїв і до лінії фронту, і до окупованого Херсона. Так продовжувалося до 11 листопада, дня звільнення Херсона. І навіть у цей день в Миколаєві був удар по житловому будинку. Загинули мирні мешканці.

«До 11 листопада нас обстрілювали фактично щоденно. Артилерійські снаряди прилітали на околиці. Найбільш віддалений [від центра] мікрорайон — Корабельний, йому доставалось найбільше. А ракети добивали і до центра міста, вони діставали скрізь. Куди прилетить, ніхто не знав, — розповідає Інна. — Ми жили не те, щоб у страху, ми були готові до усього.

Найстрашніше було те, що пускові установки ракет С-300 знаходилися близько до міста, і ні система ППО, ні система оповіщення просто не встигали реагувати. Сирену чули вже пост-фактум. Люди не встигали сховатися.

Обладнаних бомбосховищ на всіх не вистачало, хтось ховався у підвалах, були й люди, які просто залишалися у своїх домівках.  Я лягала спати з думкою “Цікаво, я прокинусь завтра чи ні?” Паніки не було, відчаю не було. Була відсторонена цікавість».

Найважчими для психіки були нічні обстріли. Але й удень було ненабагато легше: Інна одного разу практично попала під обстріл прямо на центральній вулиці: у сусідньому кварталі було два сильні вибухи. Інна сховалась в найближчому підвальному приміщенні. Траплялись тривоги тривалістю по декілька годин, весь цей час люди були змушені сидіти у підвалах.

Дуже постраждав улюблений театр Інни в центрі міста та його затишне подвір'я зі статуями. Зараз вони зруйновані. А театр продовжив працювати — в укритті, і люди відвідують спектаклі.

У кварталі, де живе Інна, одним раннім ранком обстріляли завод: «Таке враження, що вибух був у мене в квартирі».

Усі вищі навчальні заклади зазнали обстрілів, жодного не залишилось цілого. Також обстрілювали і школи. «Однієї ночі виявилося, що стріляли по нашому волонтерському пункту. Я приходжу, вибиті вікна, лежать уламки ракети, а за парканом — величезна яма-воронка.

Незрозуміло, як люди можуть до такого докотитися, натискати на кнопку, знаючи, що ти несеш смерть людям, які сплять, які ведуть дітей у школу, йдуть в магазин за хлібом. У них же такі самі діти та старенькі батьки. Я завжди думаю, нащо люди це роблять?

Напевно, переживши це, мені буде про що поговорити з дітьми, які приходитимуть до моєї студії...»

Одним із важких моментів для життя Миколаєва став перебитий ще на початку війни водопровід, і люди були змушені набирати воду з річки та з колодязів. Згодом із Одеси почали підвозити питну воду. У травні по трубах пішла технічна вода, а питну поки так і набирають на спеціальних пунктах видачі.

«Ми всі змінилися, ми стали уважнішими одне до одного. Це вже не виховання так вимагає, а щире...» — вважає Інна. Вона впевнена, що навіть під час війти важливо підтримувати себе й оточуючих — і не забувати, хто ти: «Якщо не малювати, не фотографувати, не пекти пиріг, то кам'яніє серце, душа, стаєш всередині себе пустелею. А те, що душа залишається живою, дає нам сили на життя, сили допомагати одне одному».

Інна не залишала місто, лише одного разу, коли звуки сирен для неї ніби злилися в один, вона злякалась, що не витримає психіка. І вирушила з подругою на два тижні у Карпати, у притулок, облаштований на гірськолижній базі.

Сили й оптимізм повернулись, вона знову почала малювати та фотографувати: «Природа допомагає оновитися, дерева, птахи, тиша...». Відчула: знову час на волонтерський пункт, там діти, старенькі, яким потрібна допомога. Зібрала рюкзак та повернулася додому: «Моє місце у Миколаєві. Місто живе, поки у ньому є люди. Ми, люди, своєю діяльністю вдихаємо у нього життя».

На початку осені Інна вперше після довгої перерви почула дитячий сміх. Люди почали повертатися. Хоча небезпека до кінця не минула, життя в місті і через постійну загрозу «прильотів», і через постійні блекаути, і через гуманітарні проблеми.

«Я не знаю, що тепер може налякати миколаївців. Ми стали сильні»,

— говорить Інна.

Помилка у тексті?

Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter щоб відправити фрагмент тексту для виправлення редактору!

Будь ласка, виділіть у тексті відповідний фрагмент і натисніть Сповідомити про помилку.

Пов'язані статті

Більше