- Це — авторська версія тексту українською.
Русский оригинал можно прочитать здесь.
«Ми всі чекали, що щось повинно статися, тому що обстановка була сильно загострена, але, напевно, ніхто з нас не очікував, що буде настільки погано, як все відбулося. Ми очікували, що можуть початися бойові дії, але, з іншого боку, Маріуполь був у зоні боїв з 2014 року… Так, ми думали, знов почнеться стрілянина на підступах до міста, артилерія, вибухи, але для Маріуполя це було достатньо звичним. Ми ніяк не очікували, що Росія зайде до нас із півдня, з Криму, і буквально за кілька днів Маріуполь опинитися у повній блокаді. Це було цілковитою несподіванкою».
ПЕРШИЙ ДЕНЬ ВIЙНИ застав Євгена вдома: вранці прочитав у новинах про початок так званої «спеціальної воєнної операції»: Ця перша інформація шокувала його спочатку, однак він був впевнений, що все закінчиться за кілька днів, що країну не кинуть напризволяще, що наодинці з російською армією Маріуполь, та й усю Україну, не залишать, і «закриють небо»: «Насправді він оголосив справжню війну усьому цивілізованому світу…»
Усе, що відбувалося потім, Євген вважає наслідком того, що над Україною та Маріуполем не було закрите небо.
«У Маріуполі не було взагалі ніякої ППО, Росія витворяла все, що завгодно,
обстрілювала місто з літаків, ракетами, усіма видами озброєння. Ми жили в самому центрі Маріуполя, десь півтора кілометра від заводу “Азовсталь”, і близько кілометра від Драмтеатру, трохи нижче від нього...».
По центру міста, згадує Євген, уперше вдарили 3 БЕРЕЗНЯ: «2 чи 3 березня у нас вже не стало води та світла. Терпіли якось. А 3 березня, десь годині о п’ятій вечора, почули свист снарядів, потім — вибухи, прямо біля нашого будинку. Посипалося скло з вікон сусідніх квартир. Наші тоді встояли. У кого дерев'яні рами, то в першу чергу в них сиплеться скло... Ми жили на першому поверсі, в підвал не ховалися, сховались у коридорі квартири. Ти чуєш свист снаряда, він вибухає зовсім поруч, і ти сидиш та думаєш, що наступний прилетить в твій будинок, в твою квартиру… Відчуття жахливе, але нашому будинку пощастило, в нього влучень не було. Але в тих, які знаходилися буквально поруч, за 50-100 метрів, були прямі влучення в квартири. Згоріло багато машин у дворах, згоріли квартири, загинули люди... У сусідньому будинку вбило чоловіка з маленькою дитиною. Це було вже 3 числа. І місто опинилося в оточенні. Для нас залишається великим питанням, як так вийшло, що вони так безперешкодно зайшли в Україну через вузький Кримський перешийок. Це одна з причин, чому Маріуполь так швидко опинився в такому важкому становищі. З західної сторони їх не так сильно й чекали...»
У місто вже не могли проїхати гуманітарні грузи, евакуація мирних мешканців була вкрай важка та небезпечна: «З виїздом почалися проблеми. Ще першу половину березня люди якось виїжджали, це їм якось вдавалося. Але було складно... У один з днів пішла інформація, що біля Драмтеатру буде формуватися колона для виїзду з міста. Зібрались люди на своїх автівках, величезна кількість машин з написами “Діти”, але їх не випускали, виступав начальник поліції Михайло Вершинін, розповідав, що не треба зараз виїжджати, дозвіл на виїзд по Запорізькій області російська сторона не дала, що ви ризикуєте своїми життями. Хтось послухався та повернувся додому, хтось ризикнув та поїхав... Були випадки, коли автівки потрапляли під обстріли, люди гинули просто на дорозі...»
Чим довше, тим складнішим ставав виїзд. Син Євгена, який також мешкав у Маріуполі, з дружиною та дитиною встиг вибратися 16 березня. Зв'язку не було, і Євген навіть не знав, що його рідні виїхали. Син не зміг навіть заїхати та повідомити, все вирішували буквально долі секунди. Їм вдалося проскочити. Комусь це не вдавалося, люди потрапляли під обстріл. У Євгена з дружиною Світланою свого транспорту не було.
Крім того, у дружини була лежача мама. Вона жила недалеко від них, у приватному секторі, ще ближче до заводу Азовсталь.
«Її ми кинути, звісно, не могли, а їхати з нею також не було можливості, у нас не було інвалідного візка. Нам залишалося чекати та сподіватися, що все це скінчиться. Але, як виявилося, те, що було на початку березня, то все були, як кажуть, квіточки, у порівнянні з тим, що чекало на Маріуполь попереду», — розповідає Євген.
12 БЕРЕЗНЯ бомба була скинута на школу метрах у 50 від будинку Євгена. Там вчилися в свій час і його діти. Щодня Євген зі Світланою ходили до мами дружини. Так було і в той день. Повертаючись, вони побачили, що школи більше нема. Бомби летіли й у двори багатоповерхівок, прямо біля під'їздів виникали величезні воронки.
«Були влучення й у підвали. Люди там ховалися. Бомба пробила один підвал, і завалило людей. Дістати їх не змогли. Приїхала ДСНС, на той момент була ще українська служба. І не змогли прибрати цю плиту. Люди, наскільки я знаю, лишилися під завалом і загинули. Усе це відбувалося у самому центрі міста», — розповідає Євген.
«15 БЕРЕЗНЯ — це такий день, коли я відчув всі принади “руського миру” на собі. Ми знову пішли — а ми практично кожного ранку ходили туди — до мами дружини, у нас не було ні газу, ні світла, а там, у тещі, було простіше розвести вогонь, були дрова, і плюс, звісно, необхідний був догляд за матір'ю дружини. Ми вирушили туди, і почався черговий обстріл. Обстріли на той момент відбувалися кожен день, били в основному у бік заводу “Азовсталь”. Або вони так неприцільно били, або свідомо, не можу сказати... але снаряди часто падали просто в приватний сектор. Ми дійшли. Перші снаряди пролетіли над головою, впали у сусіда, через паркан, там була велика воронка. Я одразу забіг у будинок, впевнитися, що дружина у безпеці. Побачив, що Світлани там немає, хотів вибігти на вулицю, і в той самий момент, у кімнату, де я знаходився, влетів снаряд... Ту кімнату, де я був, рознесло повністю, знесло дах та стіни, мене завалило повністю, в якийсь момент, я думав, що вже все, тому що я нічого не бачив, нічого не чув, мене оглушило, контузило… Потім я зрозумів, що живий, що ще зарано туди, почав розгрібати все, що на мене навалило, залишки даху, і — виліз. Як виявилося, на мені не було жодної подряпини. Не знаю, як так трапилося. Кажуть, янгол-охоронець дуже сильний. Але я оглух, нічого не чув в той момент. До сих пір залишилися проблеми зі слухом. Але я був живий, це головне. Я виліз звідти і пішов у сусідній будинок».
У дворі знаходилося три будинки, в одному мешкала мама Світлани, другий будинок — брата Світлани, Володимира, а третій — будинок племінниці Олени (дочки брата) з дітьми. Як виявилося, всі сховалися в будинку Володимира — у будинку були залізні двері. Старенька мама, що знаходилася у своєму будинку, в який влучив снаряд, була в іншій кімнаті й не постраждала. Вона до кінця не розуміла, що відбувається: «Бабусі 90 років. Ми прийшли перенести її, адже в тому будинку неможливо було вже знаходитися, вона спитала “А що трапилося?” Факт у тому, що на той момент ми залишилися всі живі».
Почувши свист снаряда, Євген інстинктивно впав на підлогу. Це, думає він, його й урятувало. Пізніше виявилось, що все приміщення посічене осколками. Якщо б він залишився стояти — не вижив би.
16 БЕРЕЗНЯ Євген та Світлана були недалеко від Маріупольського драмтеатру. Там поруч була старовинна водонапірна башта, одне з небагатьох місць в місті, де тоді був зв'язок. Вони намагалися додзвонитися до близьких, а Євген також взяв з собою фотоапарат — хотів познімати репортаж біля драмтеатру, де було багато біженців. Додзвонитися до дітей йому не вдалося. Засмутившись, Євген вирішив йти не до театру, а додому. Це рішення і врятувало йому життя... Трохи пізніше вони почули вибух та побачили клуби чорного диму. Це була скинута бомба на Драмтеатр... Загинули люди... Ніяких військових чи військової техніки поблизу не було.
18 БЕРЕЗНЯ вранці Євген з дружиною знову зібралися до мами, але близько 9 ранку постукали у двері... На порозі стояла їхня племінниця, Олена, з двома дітьми — 8-річним Єгором та 15-річною Веронікою: «Закривавлені, брудні, в пилюці. Олена сказала, що їх вранці обстріляли, що вони поранені. Що сильно поранили батька Олени, Володимира, брата моєї дружини. Він йти вже, на жаль, не зміг, його відтягнули в кімнату й там він і залишився. Саме завдяки йому вони вижили. Уже не трималися залізні двері у будинок, він сам стояв тримав ці двері, коли почався обстріл, щоб вони хоч якось прикривали тих, хто знаходився всередині будинку, і коли вибухнув снаряд, його привалило цими дверима, роздробило йому ноги, була дуже велика втрата крові. На жаль, за 8 днів його не стало... Але це було за 8 днів... А в той день, 18-го, Олена привела своїх двох дітей, під обстрілами, а обстріли не припинялися, вулиця прострілювалась повністю… Якби вона їх не привела до нас тоді, вони, скоріше за все, теж не вижили б. Ми зняли наспіх накладені бинти… дякувати сусідові, він допоміг промити рани...
Ми зняли бинти й побачили, що у хлопчика на спині рана розміром з дитячу долоню, у дівчини розсічена голова, і сильні рани були у самої Олени, на нозі дві великі…
Коли вона йшла, вона навіть не відчувала цього, а з них пульсувала фонтанчиками кров. Нам з дружиною фактично довелося стати медиками. Ногу перетягнули жгутом, кров вдалося зупинити. Промили рани, сусіди допомогли з бинтами та перекисом водню. На той момент у дворах було декілька наших військових хлопців, попросив допомоги, зв'язатися з медиками: “У мене дуже сильно поранені діти...” “Вибач, ми не можемо допомогти, у нас немає ніякого зв'язку...” Єдине, що вони змогли — це дати знеболююче. І ми з дружиною зайнялися лікуванням. Вони залишилися жити у нас...»
Перев'язки були дуже болючими , але діти переносили їх дуже стійко. Міняти бинти й обробляти рани потрібно було регулярно. Пізніше вдалося знайти антибіотик. Удома, в підвалі, залишалася деяка їжа. Незважаючи на все, що відбувалося, у Євгена була впевненість, що весь цей жах скоро скінчиться. У тому ж будинку жив дитячий хірург, він весь час бігав по чергуваннях, але один раз встиг заскочити, оглянути дітей: “Ви все робите правильно, продовжуйте”. Більше нічого він не міг — ліки в місті були відсутні. Кудись йти було небезпечно, місто обстрілювали. Забрати поранених дітей було нікуди, лікарні не працювали, а частково були й розбомблені.
До 20 березня сусідні будинки у дворі Євгена, за винятком розбитих вікон, лишались цілими. На вулиці було холодно, в квартирі — 2-3 градуси. Щоб вікна не вибило вибуховою хвилею, їх залишали напіввідчиненими.
20 БЕРЕЗНЯ вранці Євген вийшов у двір і побачив, що всі багатоповерхівки навколо, крім його будинку, стоять вже обгорілі. У деяких квартирах до сих пір горіло полум'я: «За одну ніч знищили всі будинки навколо нас. Але наш лишився цілий». Удень знову почався обстріл, Євген думає, що з танка. Почались прямі влучення у будинок, загорілася квартира на четвертому поверсі. Сусіди кричали в паніці, хтось закликав гасити пожежу…
«Буквально за кілька хвилин у будинок вривається група кадировців, вони просто починають виганяти людей. Ми жили на першому поверсі, і до нас вони вломились у числі з перших. Я їм кажу “У мене двоє поранених дітей”, це їх не зупиняє. Нам не дають нічого взяти з собою. Ми несемо тільки два термоси з водою. Перед дверима стояла моя сумка з фотоапаратом і рюкзак з документами... Далеко ми з пораненими піти не змогли, дійшли тільки до сусіднього будинку, розмістилися у підвалі. Перед нами там жили люди, які пішли у більш спокійний район. І ось ми два тижні жили у цьому підвалі... Буквально за півгодини, як ми туди потрапили, ми почули жіночі крики “Нащо вони вийшли?” Виявилося, молодий хлопець, Денис Медведєв, вискочив подивитися, яка квартира горить, хотів загасити. У цей момент у нього прямим пострілом влучає снайпер. Його батько, Андрій, кинувся до нього, його вбили наступним пострілом. Так вони поруч пролежали вдвох, перед під'їздом, тиждень... Мама вбитого молодого хлопця залишалася з нами, у підвалі, разом з невісткою та однорічною дівчинкою.»
Великою проблемою було нагодувати дітей: їжу взяти з собою не встигли. Наступного дня Євген хотів зайти в квартиру за їжею. Виявилось, будинок повністю вигорів. У квартирі залишилися голі стіни та товстий шар попелу на підлозі. Підвал теж вигорів — настільки сильне було полум'я, що у підвалі сплавилися банки. Там вдалося знайти півпачки вершкового масла. А біля будинку, волоські горіхи, що розсипалися з чийогось балкона: «Таким був наш перший сніданок...»
Цього було, звичайно, недостатньо, довелося йти в місто, де була невелика квартира бабусі, біля Драмтеатру. У ній ніхто не мешкав. Євген вийшов на центральний проспект, і те, що він там побачив, було як у фільмі про Апокаліпсис: «Розбиті дороги, повалені стовпи, дерева, проводи звисають, будинки з 9 по 1 поверх обвалені, повністю розбомблені, провали величезні, лежать тіла людей… обгорілі. Бачив, як з одного балкона звисає зв'язана з якихось ганчірок мотузка. Будемо сподіватися, людина по ній спустилася, тому що до землі ця мотузка діставала. Тобто люди намагалися врятуватися ось так. Так виглядав весь проспект Металургів. Я пішов вгору, у бік Драмтеатру, там була невелика пекарня, в якій ми раніше купували смачний хліб, теж вже розбита. Єдине, я подумав, що бачу цукерки, які лежать на підлозі, увійшов. Дійсно лежала на підлозі пара цукерок… Коли я пішов до виходу, побачив наведене на мене дуло автомата. Знову кадировці». Євгена обшукали, шукали татуювання, сліди він бронежилета, і наостанок сказали: «У нас наказ стріляти на ураження. Ще раз побачимо...» У квартирі бабусі вдалося знайти баклажку води. На той момент квартира була ще ціла.
Наступного дня, мешканці будинку, побачивши, що у Євгена та дітей така ситуація з їжею, принесли каструльку супу. Євген із вдячністю згадує, як допомогли сусіди і з перев'язками, які неможливо було робити у підвалі. Їх робили у квартирі сусідів на першому поверсі.
26 БЕРЕЗНЯ прийшла мама Олени, Тетяна, так само, під обстрілами, і повідомила, що її батько, Володимир, помер від поранень. Його поховали там, у дворі, біля будинку: «Ховали людей де доведеться, просто у дворах будинків... Бувало, люди просто виносили тіло загиблого на вулицю... Залишали так… Але нашого Вову ми поховали...»
За декілька днів родина була змушена піти з підвалу. До «представників ДНР» дійшли чутки, що Євген — фотограф і знімав репортажі. Його допитали, насилу вдалося переконати «військових ДНР», що нічого особливого він не фотографував, а фотоапарати та відзнятий матеріал згоріли разом з будинком. Один з вцілілих фотоапаратів знаходився в той момент у підвалі, де вони жили, а разом з ним — фотоархіви на жорсткому диску. З погрозами, але Євгена відпустили. «Якби вони пішли до підвалу, все б скінчилося дуже погано. У мене було дуже багато фотографій Маріуполя, проукраїнських заходів. Після цього ми вирішили не залишатися у цьому підвалі, це стало небезпечно, якщо вже намацали мене, то могли прийти і ще раз. Вирішили повернутися туди, де жила Олена з батьками, де жила наша теща. З трьох будинків у одного був стан трохи кращий, дах посічений осколками, але стіни хоча б вціліли. Я зайнявся відновленням цього будинку, щоб можна було у ньому жити...»
Навкруги всі будинки були повністю зруйновані. Євген ходив у пошуках матеріалів для ремонту даху і натрапляв на тіла людей, що лежали просто у дворах: «Із двору, як на долоні, було видно завод “Азовсталь”. Вони обстрілювали завод, все це відбувалося у нас на очах. Ми бачили, як заходили літаки просто над нашим подвір'ям, як вони пускали ракети. Дуже сильні обстріли, що не припинялися ні вдень, ні вночі. Але по нашому району вже припинили стріляти».
У приватному будинку було трохи простіше з їжею, вціліли деякі запаси, а за водою ходили до джерела. Електрики і газу не було, їжу готували на вогнищі, у дворі. Для зарядки телефону вдавалася використовувати сонячну батарею від світлодіодного ліхтарика. Пізніше, у квітні, з’явились нові картки мобільного оператора «ДНР». Євгену вдалося зв'язатися з дітьми й повідомити їм, що вони живі. Українського мобільного зв'язку майже з початку війни не було. Дочка Євгена вже багато років живе у Києві, а син, як вже згадувалося, евакуювався з Маріуполя з дружиною та дитиною у середині березня. У квітні ж у них з'явився інвалідний візок для бабусі, його залишили сусіди: «І ми могли вже думати про те, як вибиратися з Маріуполя». Тоді ж у Євгена з'явився старенький радіоприймач, який ловив також і українське радіо, можна було дізнатися детальніше, що відбувається в країні. І в один з днів по радіо вони почули, що 20 квітня буде формуватися евакуаційна колона від торгівельного центру у західній частині Маріуполя. На той момент Маріуполь вже був окупований, єдиною цитаделлю залишалась «Азовсталь». Завод продовжували постійно обстрілювати.
Євген та його родина вирішили спробувати евакуюватися з міста. Спроб будь декілька: російська сторона зривала домовленості, автобуси не приходили. У результаті довелося самостійно шукати водія, який погодився б вивезти їх з міста. Виїжджали утрьох — Євген з дружиною Світланою та старенька мама. Особлива небезпека для Євгена полягала у тому, що він віз з собою свої фотоархіви, на жорстких дисках. Пощастило — під час обшуків на блокпостах їх не помітили: «Були дуже сильні перевірки, особливо молодих хлопців перевіряли ретельно, призивного віку. Оглядали речі, телефони дивилися, не дай бог там знайти щось проукраїнське. На багатьох блокпостах, ДНР-івці та росіяни просто здирали гроші: “Навіть якщо у вас нічого немає, ми знайдемо те, що нам потрібно... ” Ризик був, можете собі уявити, які проблеми були б у мене, якби вони знайшли всі знімки, які були у мене у фотоархіві. Дякувати Богові, пронесло і на цей раз. Фотографії та фотоапарат — це єдине цінне, що у мене залишилося... Можливо, і правильно, що фотографії залишилися. Адже речі можна відновити. Можливо, навіть колись вдасться увійти до своєї квартири. А ось якщо пропадають фотографії, їх ніяк не відновиш, а це все історія. Тому я зробив все можливе, щоб їх зберегти. Там багато фотографій Маріуполя, такого, яким він був. У мене була серія фотографій “Таке красиве місто” і була серія фотографій “Такі красиві люди” — знімав всі події, що відбувалися у Маріуполі».
Племінниця Євгена, Олена, з дітьми, тоді побоялися покидати рідний дім та залишились у Маріуполі.
Діти, племінники Євгена, поступово одужували після поранень, рани затягувалися. Зараження вдалося уникнути. Усі події хлопчик, Єгор, описав у щоденнику, який, завдяки журналістам, став широко відомим.
Олені з дітьми вдалося виїхати з Маріуполя пізніше, зараз вони мешкають у містечку Бурштин, Івано-Франківської області.
За інформацією одного з маріупольських моргів, 87 тисяч людей загинуло в Маріуполі навесні 2022 року... Більше 1000 людей знаходилося у Драмтеатрі, на момент влучання бомби, дані про кількість загиблих в Драмтеатрі суперечливі.
«Таким, яким Маріуполь був раніше, він вже ніколи не буде», — говорить Євген. Місто залишилося в історії, у тому числі і на його фотографіях.