● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.
Ірина з донькою та зі своєю сестрою, яка виїхала з України з синами, приїхали до Латвії в березні чорного 2022 року. Каже, спочатку опинилися в Польщі — і буквально застигли: позаду кордон України і все життя, попереду — вся Європа і повна невідомість: «Куди їхати? Що робити? Син, студент військового вишу, наполіг, щоб ми з дочкою поїхали. Ну ось — поїхали. А далі що?»
Через кілька днів після евакуації з Кривого Рогу, рідного міста Ірини, в елеватор, де вона працювала до війни, вдарила ракета. «Вивернуло все. Хтось зі своїх і навів», — впевнена Ірина.
Маршрут скоригували друзі з Латвії: вони вже знайшли квартиру в Юрмалі Ірині та її сестрі Варі з дітьми.
І на них усіх уже чекають: «У Юрмалі ми були 15 березня, а 20-го діти, моя донька і сини сестри, вже пішли до школи. Незабаром і ми вдвох уже вийшли на роботу. Прийшла одна хороша людина до нас із сестрою і сказала — у вас місяць. І на вас чекають робочі місця».
Так Ірина, яка до цього в Україні багато років працювала головним бухгалтером на підприємстві, що приймало на зберігання зерно, заступила на роботу на кухні одного з ризьких ресторанів. Працювали разом із сестрою.
«Коли в тебе є рамки, часу для зневіри набагато менше, і ти не даєш емоціям заволодіти тобою. Напевно, деяким нашим людям потрібна дисципліна, щоб мобілізувати свої сили і рухатися далі», — каже Ірина.
Якщо бухгалтерію довелося залишити, то друга робота збереглася: український бізнес Ірини продовжує функціонувати.
Українські бухгалтери добре знають програму М.E.Doc або «Бест Звіт». Їх розробила команда програмістів фірми Ірини. З початком війни вони також створили прилад, який допомагає українським військовим «побачити» в повітрі російські безпілотники: «Щойно стало зрозуміло, що наші пристрої робочі, ми почали збирати їх і передавати на фронт».
Комплектуючі Ірина купує в Європі, відправляє їх до Києва на свою фірму. Звідти готовий пристрій передають ЗСУ. Ірина багато допомагає українській армії, каже — не може по-іншому: «У моїй сім'ї багато військових: починаючи з мого діда-льотчика, який був героєм [Другої світової] війни і загинув у бою, і закінчуючи кумами і друзями. Син і його наречена — теж майбутні військові. Зараз обидва — курсанти одного з українських військових ВНЗ. Постійно щось відправляю в Україну, а на сторінці Facebook, якщо зайдете — у мене постійні фінансові збори на армію».
За три місяці з Юрмали сестри перебралися до Риги. Продовжували працювати в ресторані та поступово вникали в життя й особливості Латвії.
«Для мене Латвія — це казка. Архітектура країни — як чарівні історії, які ожили.
Я насолоджуюся цим, дихаю всім, що є, латиським — звичаями, традиціями, рецептами!
Вбираю в себе це і натомість хочу ділиться всім, що є в мене, українським» — ділиться Ірина.
Бажання це привело Ірину з сестрою до ідеї створити кафе з українською душею. Щоб усе, чим пригощається відвідувач, могло передати дух і частинку рідної України.
«Конкуренції не боялися?» — запитую я. Адже на момент відкриття її кафе в Ризі вже було кілька закладів з українським меню, які й досвід встигли напрацювати. Вона відповідає: «Аналіз ринку я, звичайно, робила. І прийшла до рішення, що справу починати можна. Якщо ми і конкуренти один одному, то лише десь частково будемо перетинатися. З ресторану я пішла і зайнялася організацією відкриття кафе».
У цей момент у зал кафе (а ми розмовляємо просто за столиком біля стійки) зайшла відвідувачка забрати замовлення. Я не згаяла можливість запитати — які враження від кухні українського кафе.
«Борщ дуже подобається тут. У мене вдома так смачно не виходить. Запитала, як готують, але розумію — краще, ніж тут, у мене навряд чи вийде. Додають, напевно, секретний інгредієнт», — усміхається дівчина.
«Ми просто готуємо від щирого серця,
— підхоплює Ірина, — у нас навіть на меню написано — «Кафе, де затишно і з українською душею!» Готує моя сестра, кухня — це її вотчина. А вона готує дуже смачно».
У меню — все, щоб ситно поїсти: млинці з різною начинкою, борщ, вареники, салати та десерти. Ще Ірина вдосконалила деякі кавові напої — робить їх такими, як сама пила в кафе в Україні. У місцевих ризьких закладах, наприклад, кава з домішками теж є, але в Ірини вона насиченіша і смачніша, самі відвідувачі так кажуть. Влітку в меню додали холодний суп — під пору року і запити відвідувачів.
Сестра Ірини залишилася працювати на кухні в ресторані і «підхопила» кухню сімейного з сестрою кафе. Вклали в запуск понад 30 тисяч євро. Місце прекрасне — не лише затишно всередині кафе, а й надворі красиво.
Але місце місцем, а ось
документи на організацію в приміщенні саме точки харчування, як потім виявилося, під час укладення договору оренди були відсутні.
«Я пішла в санітарну службу, сказала, що хочу працювати, і попросила розповісти, що потрібно зробити, щоб кафе все ж таки відкрити», — каже Ірина. Оренду підписали в серпні 2023 року, а відкритися змогли лише в лютому 2024-го: час пішов на приведення до ладу і документів, і приміщення.
Відвідувачів обслуговують латиською. Це непохитне правило. Змінюється воно, тільки якщо сам відвідувач говорить іншою мовою. Ірина латиську добре вже знає, каже, що кухня в ресторані стала хорошою «кухнею» і для вивчення мови. Від самого початку цифри, назви страв, професійні терміни тощо були тільки латиською: «Зараз я вільно всі замовлення для кафе, організацію всіх поставок, роблю державною мовою. Були в нас і мовні інспекції, і все чудово пройшло. Головне — говорити і не хвилюватися. Інспекція приходить, спочатку спілкується з персоналом як клієнт і тільки потім нам показують посвідчення».
У кав'ярні працюють шестеро людей, не тільки українці. Бухгалтерією, як майже в усіх українців-підприємців, опікується місцевий фахівець.
Відвідувачі — різні: багато і українців, і латвійців. Влітку — іноземців. З багатьма потоваришували. Ті обіцяли: під час наступного візиту до Латвії знову прийдуть. А якось і сам президент Едгар Рінкевич заглянув. Говорила з президентом латиською.
Однак не всі клієнти несли із собою радість. Спочатку, розповідає Ірина, були й такі, що провокували конфлікти. Зовсім до крайнощів справа не доходила — і персонал, і сама Ірина виходили з таких ситуацій дипломатично. Наслідки, втім, були, але ніхто їх не бачив:
«Я потім плакала. Після кожного такого відвідувача, який приходив просто поскандалити.
Один прийшов із вимогами зняти український прапор (біля входу в кафе висять латвійський і український прапори — О. П.)».
Ірина пообіцяла розібратися і звернулася до юриста. З'ясувалося, що український прапор, згідно із законом, може розміщуватися тільки разом із латвійським і обов'язково ліворуч від нього. У Ірини обидві умови були дотримані: «Усе законно, знімати їх було не потрібно. Та я й не могла — я їх не вішала. Ці прапори вже були на фасаді будівлі. Але засмучуюся дуже, коли подібне відбувалося. Хоча зараз цього вже немає...»
Більшу частину тижня Ірина — у кав'ярні, але два дні на тиждень вона — помічниця викладача в одній із ризьких шкіл: має диплом про педагогічну освіту. Нині працює з дітьми з першого по дев'ятий клас. Загалом — 19 українських учнів, яким вона допомагає в навчанні: «Я, як учитель, розумію тему, яку пояснює латиською викладач. Роз'яснюю нашим дітям. Нам головне — знати і повторити латиську термінологію. Тоді нашим діткам набагато легше зрозуміти викладача в класі. Усі діти різні, а тим, які бачили на власні очі жахи війни, звісно, складніше».
Ірина каже, що прості обійми — вже ліки для дітей. Цікаво, що за кожної можливості, навіть обіймаючи дитину, вона намагається говорити латиською.
Запитую в Ірини: «А ви взагалі колись відпочиваєте?»
«Так! — сміється, — Один раз на півроку. Беру тиждень і їду. Цієї осені поїду в Італію. На цілий тиждень!»
«А хіба восени там комфортно купатися?», — дивуюся.
«Та ви що, — знову сміється Ірина, — я їду не на пляж!
Мені просто потрібно поміняти оточення! Просто заплющити очі й побути наодинці із собою. Перезарядитися, бо темп справді високий».
Кафе сестер уже почало приносити прибуток. Підприємницька тактика Ірини проста: «Поступово напрацьовуємо досвід. Можливо, пізніше щось додамо — напрямок новий, наприклад, якщо буде потреба. Стежимо за асортиментом. Є пропозиція з регіону — розширитися туди. Але, думаю, раніше, ніж за рік від старту роботи кафе цього не станеться. Усе ж таки мені потрібно бачити, як ми розвиваємося тут, щоб іти далі».
Ірина каже, що вже зрозуміла: її майбутнє — життя на дві країни, Україну і Латвію. В Україні син-військовий. У Латвії хоче залишитися донька Марго, яка тут успішно закінчила музичну школу, співає і вивчає мови.
А робота в Ірини тепер є і в Україні, і в Латвії.