● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.
Біля входу в офіс, куди я прямую, стоїть чоловік. Питаю: «Ви — Денис?» Помиляюся: ні, це клієнт сервісного центру з ремонту телефонів, ноутбуків та інших девайсів, що увійшли в наше життя. А Денис — один із власників цього центру.
«Заходьте-заходьте, — запрошує Денис. — Я прийму клієнта, і поговоримо».
За три години, що я провела в офісі у Дениса Радьковича і Олексія Ляшка, другого співвласника, заглянули шестеро відвідувачів. Троє стали клієнтами.
З огляду на те, що бізнесу Дениса й Олексія трохи більше ніж півтора року, та ще й на безжалісне конкурентне середовище — показник просто чудовий.
«Я ж сам донецький. Коли почала зароджуватися ця “республіка” (йдеться про бойові дії за участю російських бойовиків у 2014 році — О. П.), мені було 19 років. Було зрозуміло, що нічого доброго тут не буде. Тому, після недовгих переміщень не окупованою частиною Донецької області, я осів у Волновасі. Працював там на залізниці, був помічником машиніста».
Велика війна на Донеччині застала Дениса зненацька. Як і всіх нас — від Харкова до Ужгорода та Львова.
Пам'ятаєте, російські війська відкрито стояли біля наших кордонів, але ми не вірили, що війна почнеться. Пам'ятаєте, правда?
«Я як у лютому спустився в підвал, так лише в другій половині березня звідти вийшов. Тепер довелося вже тікати в Європу, в Україну ж не виберешся», — розповідає Денис.
У нього була донецька прописка, і це сильно ускладнювало і переміщення, і евакуацію через окуповані території. Росія почала активно мобілізовувати донецьких і луганських, і прописка в Донецьку або в області буквально гарантувала «щастя» поповнити лави тих, хто воює проти України: «Де могли — ховалися з дружиною від місцевої влади. А ось
від блокпостів і тим більше від фільтрації не сховаєшся. Довелося хитрувати: щоб евакуюватися, вибрали 9 травня.
Адже це для них (росіян — О. П.) це свято. Ми розраховували, що, коли нас із дружиною будуть “фільтрувати”, до нас, можливо, поставляться не так жорстко цього дня. Це спрацювало: нетверезі люди у формі мою прописку проігнорували. Так ми потрапили в Росію».
Шлях від українського кордону до латвійського подолали за півтора дні. Практично ніде не зупинялися, тільки на заправках. А якщо зупинялися, то ховали машину, щоб зайвої уваги не викликати: «Заднє скло розбите. Машина осколками посічена, номери з жовто-синім прапором... Ну ясно ж, хто ми і звідки їдемо. Хто його знає, чого нам у Росії чекати? Не вірили вже нікому...»
Їхали і самі не знали, куди.
Спочатку було завдання вирватися із зони війни, потім — із Росії.
Про країни Балтії Денис знав тільки, що такі є: «Інші [біженці] якісь плани мали, у них були шлях і кінцева точка призначення. А ми з дружиною просто їхали. Я навіть підходив до людей, які чекали на митному посту (на виїзді з РФ — О. П.), щоб зорієнтуватися, хто куди шлях тримає. Тому що ми були, що називається, між небом і землею».
У травні 2022 року Денис і його дружина опинилися в Єкабпілсі. Оговталися від пережитого настільки, наскільки можна було, і взялися до роботи: «Державні виплати отримали один раз. А потім уже працювали — я робітником, а дружина кухарем. Працювали дуже багато, але намагалися жити економно».
Напевно, ця частина історії Дениса найбільш передбачувана: місто парі дуже сподобалося, і прийняли душевно, і на роботі все йшло добре. Інший би сказав — «Ну все ж таки є і хліб, і до хліба. Будемо жити, як живеться».
Однак, якщо ти думаєш, що можеш більше — рутина точно не твій друг: «Я хотів відкрити сервісний центр із ремонту комп'ютерної техніки та телефонів. Розумів, що це потрібно робити в столиці. Крім того, бачив цей бізнес-проект у партнерстві з людиною, якій довіряю. Конкретною людиною. А він був на той момент в окупації».
Це про Олексія, який, поки ми розмовляємо з Денисом, у сусідній кімнаті-майстерні лагодить гаджет клієнта. Приєднатися до нас відмовляється. Пояснює: «Захворів. Працювати з технікою можу, а до людей не виходжу поки що». У Олексія пристойний досвід роботи в ремонті техніки різної складності.
У тандему чіткий розподіл обов'язків і повноважень.
Олексій — головний по техніці, всі складні налагодження йдуть йому. У Дениса — робота з клієнтами, продаж товару, соціальні мережі та простіші ремонти.
«У кожного є зона відповідальності, але всі рішення, які стосуються бізнесу, ми приймаємо спільно», — додає Денис.
Коли Олексій вибрався з окупації та приїхав до Латвії, хлопці змогли більш ґрунтовно підійти до питання відкриття своєї справи в Ризі. Хоча допоміг випадок: «Ми просто йшли з Олексієм у центрі Риги і побачили це приміщення. Був вказаний телефон і написано, що здається в оренду. Подзвонили, домовилися і тут постало питання офіційної реєстрації підприємницької діяльності».
У розмові в Дениса часто звучить «просто». «Просто» йшли, «просто» зробили, «просто» придумав, «просто» хотів. Але, звісно — не «просто». Зовсім непросто: наприклад, вони не володіли інформацією ні про порядок реєстрації, ні про нюанси оподаткування. Зрештою,
елементарно хвилювалися: бо вклали всі кошти, що у двох були — 7 000 євро. Чи вистачить? Начебто виходить, що, напевно, так... А якщо не вистачить?!
«Спочатку я був трохи розгублений. І інформації начебто багато, і зробити все можна у два кліки. Але для мене вона не виглядала структурованою. Випадок звів із хорошим юристом, який роз'яснив, що потрібно робити, розповів про податки. Під його керівництвом ми пройшли етапи реєстрації. Бухгалтерію, як дуже серйозну частину роботи, виконує запрошений фахівець», — додає Денис.
Ще живучи в Єкабпілсі, Денис щодня приїжджав до Риги — на пару з Олексієм займалися приміщенням: «Усе, що ви тут бачите, все зроблено своїми руками — ремонтували, прибивали, фарбували, весь декор організовували. Навіть полички самі випилювали. Все ж таки бюджет наш був обмежений».
Дивуюся: «Денисе, але ж повно пропозицій у соціальних мережах, коли меблі віддають безкоштовно, тільки забери?»
«Ось диван у залі, ми його купували. Хоча начебто й могли взяти десь, справді, безоплатно. Але я так не зміг би.
Адже є люди, у яких зовсім складно з фінансами. Нехай краще безкоштовні меблі їм дістануться»,
— відповідає він.
Ремонт закінчили і в січні минулого року сервісний центр відкрився. На той час Денис із дружиною перебралися в Ригу. Денис став вливатися в бізнес-середовище латвійської столиці: відвідує збори українських підприємців, його коло спілкування стало ширшим і кориснішим для нього і їхньої спільної з Олексієм справи.
«Денисе, а ви проводили маркетингові дослідження? Дізнавалися, хто ваш конкурент на ринку сервісних послуг?» — уточнюю я.
«Ні. Ми просто почали працювати. Були випадки, коли нам пророкували тут, у Ризі, що ми закриємося швидко і нічого в нас не вийде. Але в нас було своє бачення ситуації, тому вирішили йти за наміченим планом», — спокійно відповідає він (і маркетолог у мені дуже дивується).
На стійці в сервісному центрі стоїть табличка: Mēs esam no Ukrainas. Runājam ukrainski, krieviski, angliski. Хоча,
на стіні в рамочці — документ, що Денис склав мовний іспит на категорію А1. А я, слухаючи, як він спілкується з клієнтами, думаю, що робота його вже «підтягнула» на вищий рівень.
Стоять на стійці і два маленькі прапори — латвійський та український. Спочатку підприємці й на вулиці, біля входу, вивісили ще й великий прапор України. Потім зняли: «Тому що люди приходили і скандалили через нього. Не можу сказати, що після цього провокації зійшли нанівець. Інший раз все одно зайде хтось і провокує на конфлікт. Починають ці люди завжди як звичайні клієнти — щось запитують, уточнюють. А потім ніби ненароком розмову заводять про Україну. І
ставлять запитання, чого це я в Латвії. Намагаюся пояснити, що я з окупованої території. Але їх це вже не цікавить. Далі йдуть тексти з російського телебачення».
Раз у раз до офісу хтось заходять — або забрати відремонтований ґаджет, або принести щось на налагодження. Одному відвідувачу повідомляють, що його планшет настільки застарів, що краще придбати новий, той трохи засмучується.
«Ми можемо запропонувати клієнту техніку вживану. Нам приносять на продаж, ми приводимо до ладу гаджет. Це такий бюджетний варіант, і багатьох він цікавить», — розповідає Денис.
Приносять і цілком робочу техніку. Безплатно — щоб молоді люди переправили її тим українцям, хто потребує такої. Таких людей Денис та Олексій знаходять і передають особисто в руки.
«Дуже багато клієнтів російськомовних. Мені здається, це дуже міцні підприємці, які живуть у Юрмалі.
У соціальних мережах є група, там багато людей із Росії. І хтось там розмістив пост про нас.
Взагалі на старті соціальні мережі нас здорово виручили, а зараз уже й відгуки про нашу роботу є», — посміхається Денис.
Технології не стоять на місці, все вдосконалюється. Денис і Олексій не відстають. Окрім занять латиською, постійно зростають і професійно: «Різні профільні курси проходимо».
А чоловік, якого я біля входу спочатку прийняла за Дениса, — Вієстурс — один із уже постійних клієнтів. Запитала, чому несе свій дорогий «яблучний» ноутбук саме до українців, адже в найближчій окрузі, в радіусі буквально лічених хвилин, ще щонайменше два таких самих сервісних заклади.
«Мені подобається, що тут не потрібно пояснювати двічі. Це не перший мій візит. Я вже сам, особисто, перевірив, що, по-перше, мене, як клієнта, розуміють. І, по-друге — зроблять на совість», — відповів він.
Плани у Дениса та Олексія є — хочуть розширитися вже до цілої мережі сервісних пунктів у Ризі, а потім, можливо, і в інших місцях Латвії. Прагнуть до корпоративного обслуговування, і вже є перший такий клієнт.
«Ті сім тисяч вкладених у бізнес євро ми давно вже собі повернули, заробляємо і поповнюємо бюджет Латвії податками», — додає Денис.
