● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.
Приватна стоматологічна клініка, де я мала зустрітися з лікарем з України, розташована в самому центрі Риги. У холі пацієнти. Серед них — мама, яка чекає, поки синочок вийде з кабінету. Вона тримає рюкзачок із маленьким українським прапором.
«Наших (українців — О.П.) багато приходить, — каже мені доктор Роман Яковенко. — І дуже багато хто потрапляє до мене».
Цей лікар, мені здається, лікує вже своєю посмішкою, настільки він доброзичливий і відкритий. До війни Роман практикував у місті Гола Пристань Херсонської області — обіймав посаду заввідділення ортопедичної стоматології міської лікарні. Ця частина України була єдиною, де Росії вдалося щось схоже на бліцкриг. Лікар Яковенко опинився в окупації в перші ж дні вторгнення: «Поїхали в село у Херсонській області. Здавалося, там безпечніше. І справді —
до нас у село росіяни не заходили. А от Гола Пристань уже була заповнена “визволителями”. Бачив там усяких...
Адже з села продовжував їздити на роботу в місто».
Роман із сім'єю півроку чекали на українську армію. Коли стало відомо, що готується «референдум» про «добровільне» входження окупованої української території до складу Російської Федерації, вирішили виїжджати. В Україну потрапити було неможливо. Тому через Крим і потім через Росію виїхали в Європу:
«Фільтрацію пройшов дивом. Пощастило — той, хто мене допитував, був, м'яко кажучи, нетверезим.
Чув, що наших чоловіків і били, і траншеї змушували копати... Коли перетнули кордон із Латвією, дихати легше стало».
У Латвії Роман не залишився — поїхав до Польщі. Думали все ж таки всією родиною зупиниться там. «Але майже одразу ми звідти поїхали. Не в останню чергу й через мовний бар'єр. Дізналися, що можемо повернутися до Латвії, і приїхали до Риги, — уточнює Роман. — Працювати було потрібно, тому
вирішив іти в таксисти. Підготував документи.
І вже коли мав приступати до своєї першої зміни, дружина сказала, що ми, як медики, можемо в Латвії працювати за фахом. Вона тоді тільки дізналася про це».
Марина, дружина Романа — медсестра. Сім'я прийняла рішення легалізувати свої документи про медичну освіту. Таксистом Роман не пропрацював жодного дня: «Усе вийшло просто і легко для нас. Ми з дружиною самі зробили переклад своїх дипломів і додатків до них латиською мовою і передали їх у Латвійську асоціацію лікарів. Потім ми відправили їх в Україну в Міністерство охорони здоров'я — потрібно було, щоб Україна їх підтвердила».
Через три тижні після відповіді з України Роман і його дружина отримали від Латвійської асоціації лікарів дозвіл на медичну практику на території Латвії.
«Спочатку нам дали дозвіл на один рік. Потім продовжили ще на рік. А зараз у нас із дружиною є дозвіл на трирічну практику»,
— каже Роман.
Українських медиків попередили про необхідність знання латиської на рівні С1, на один щабель нижче найвищого. С1 дасть можливість і Роману, і його дружині отримати право на постійну медичну практику в Латвії: «Мені всі кажуть — знання мови! Це твої можливості і твоя кар'єра тут!»
Державну мову вчать обоє. Проте дружина — на курсах і в неї справи йдуть швидше, а Роман за можливості приєднується до неї.
«Вона в мене молодець, серйозно підійшла до питання вивчення. Я, зізнаюся — пасую. Буває, просто посиджу біля дружини поруч, коли в неї урок.
Зараз якраз дізнаюся, які є курси, щоб спланувати обидва графіки — робочий і для латиської».
Поки що Роман використовує дві мови — українську та російську — у спілкуванні з пацієнтами. Але колеги завжди поруч, і, якщо потрібно, діалог лікаря і пацієнта буде миттєво організовано. Однак, каже Роман, допомога жодного разу ще знадобилась. Коли приходять нові клієнти в клініку, їх направляють до Романа. Від послуг українського лікаря ніхто з місцевих жодного разу не відмовився. А українці спеціально шукають українського лікаря: «Серед моїх пацієнтів багато українців (у Романа, до речі, дуже гарна українська мова — О. П.). Приходять і діти, і дорослі. Записуються саме до українського лікаря».
Справді: у мысцевих Facebook-групах досить часто просять поділиться інформацією про медиків з України, які працюють у Латвії. Запитую в Романа чому ми, українці, шукаємо саме своїх.
«Складно сказати однозначно. Але фактично так і є —
українці воліють відвідувати саме українських лікарів.
Деякі наші кажуть, що українські лікарі приділяють більше часу пацієнтові, — міркує він. — Про себе можу сказати, що своїм простіше йти назустріч, якщо ситуація дозволяє, зробити невелику знижку... Ну і ще, можливо, це наче якась терапія своєрідна для клієнта — побути серед своїх».
А ще, погоджується зі мною Роман, рідною мовою простіше пояснити свою проблему, не побоюючись, що тебе не так зрозуміють. Адже скарги бувають зовсім, скажімо так, делікатні.
До речі, здається, що ми, українці, чи не одні такі, хто хоче саме до «нашого» лікаря. От, наприклад, білоруси в Латвії шукають «просто хорошого лікаря», як сказала мені моя подруга-білоруска.
«Але є й нахабні українці, — продовжує Роман.
— Ти йдеш назустріч, а вони на шию сідають».
Погоджуюся: за таких завжди соромно було.
Ще, звертає увагу лікар, до медиків в Україні та в Латвії у пацієнтів різне ставлення. У Латвії рекомендації лікаря не обговорюються, тоді як в Україні до лікарів довіри менше. «Навіть доводити пацієнтам доводилося!» — вигукує Роман.
Роман підкреслює, що на роботі ніколи не було конфліктів ні мовних, ні на ґрунті ставлення до війни: «Може, просто мені такі люди не траплялися? Знаю, що ось таксистам-українцям доводиться стикатися...»
Клініка, в якій ми зустрілися з Романом — друге його місце роботи в Ризі. З першого він пішов, побачивши, що роботодавець не забезпечує його якісним матеріалом та інструментами: «Знайшов першу роботу через сайт із вакансіями. Але
щойно розібрався, чим я пломбую зуби, одразу пішов. Просто не зміг там працювати».
У Латвії Роману подобається, каже — країна їх прийняла «дуже м'яко». Дружина працює разом із ним, дитина в дитячому садочку і непогано опановує латиську.
«Ми якось так легко почали тут жити, і в нас усе виходить. Я, коли опинився в Ризі, то мав відчуття, що я приїхав із Херсона до Миколаєва. Латвія для нас — українців багато робить, і це потрібно цінувати».
Гола Пристань в окупації, чи повернеться колись родина туди — питання відкрите. Саме місто, по суті, прифронтове. Роман каже, що навіть думати про це дуже складно: «Клубок у грудях».
У якийсь момент із дружиною обговорювали питання про сімейну приватну практику в Латвії.
«Якщо це і буде, то в перспективі. Тут чудова клініка, я б в іншій і не працював! — сміється Роман, — До речі, крім мене тут є ще лікар з України, і власниця стоматологічної клініки — українка (вона не з біженців, давно перебралася до Латвії — О. П.).
Справді — наче я вдома!»
