● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.
Нещодавно на запрошення НУО Intelekta parks мені випала нагода виступити в Даугавпілсі в проєкті «Товариство можливостей», у рамках якого обговорюються різні аспекти міжнародного права та професійної етики.
На заняттях для педагогів середніх шкіл Даугавпілса відбулися дуже цікаві дискусії з різноманітних геополітичних і правових питань у міжкультурному контексті за участю представників третіх країн, до яких належимо і ми — громадяни України.
У своїй невеликій доповіді «Інтеграція українців у латвійське суспільство. Як бути разом і залишатися собою?» я спирався, зокрема, на деякі дані дослідження «Українські біженці в Латвії: доступні дані, потреби, ставлення громадськості» аналітичного центру Providus. Зокрема,
українські фокус-групи на запитання, що подобається в Латвії і чому вирішили саме сюди переїхати, називали як одну з визначальних причин — наявність тут знайомих, друзів і родичів, які допомагають
їм з інтеграцією і підтримують на ранніх етапах.
Пам'ятаю, що при першому прочитанні цієї тези, я дещо здивувався таким відповідям. Напевно, тому, що сам зв'язків донедавна з цими краями не мав, не враховуючи діда Зіновія Урбановича (Урбанова), який сто років тому залишив своє невеличке село на стику Польщі, Білорусі й Литви та подався через Румунію до Одеси в пошуках кращої долі. Немає давно того села, а його родичі загубилися в бурхливих подіях ХХ століття, та й дід чомусь не дуже полюбляв про них розповідати.
Тому, коли я на заняттях у Даугавпілсі розповів про свої сумніви з цього приводу, багато хто з присутніх став зі мною сперечатися і підтверджувати — атож, це так!
Чиїсь батьки приїхали з України, хтось поріднився або навчався разом з українцями.
Я і сам якось розповідав про багаторічну дружбу однокурсників із Риги і Чорноморська та їхню взаємодопомогу.
Взагалі, навіть побіжне знайомство зі спільною історією Латвії та України, з її перетинами, призводить до дуже цікавих і несподіваних (для мене, у всякому разі) фактів. Під час підготовки до іншого семінару на тему схожості менталітету українського і латиського народів для проєкту «Добрі сусіди», я вивчав різну літературу і джерела, шукав точки дотику українців і латишів у часі та просторі, фактори, що впливають на формування національних характерів. Звісно, професійним історикам вони добре відомі. Пояснюючи, на перший погляд, неймовірні та дивовижні події, вони допомагають нам стати трохи ближчими.
Випало нашим народам тричі опинятися разом в одних державних утвореннях з тією чи іншою частиною територій наших сучасних країн
— спочатку у складі Речі Посполитої, а потім у Російській та в совєтській імперіях. Nolens volens, утворювалися і зав'язувалися на нитках буття спільні вузлики.
Ну, ось, наприклад: наступного року — 420 років, як під Ригою з'явилися запорізькі козаки, числом близько трьохсот. 27 вересня 1605 року відбулася битва при Кірхгольмі (біля сучасного Саласпілса) — найбільша битва під час польсько-шведської війни 1600-1611 років. Гетьман Ян Ходкевич розбив переважаючі сили шведського короля Карла IX. До його війська, крім знаменитих крилатих гусар, піхотинців, татарських вершників, входили і козаки. Неподалік Риги встановлено дві меморіальні пам’ятки, що присвячені цій битві.
А майже 150 років тому в моїй рідній Одесі на Італійському бульварі в юнкерському училищі навчався Андрій Пумпурс (Andrejs Pumpurs). Саме тут він починає писати свій славетний епос Lāčplēsis, який має величезне значення для латиського народу. Відомий також його вірш «До нового 1878 року», який він склав в Одесі. За ким сумував поет, про що думав у моєму красивому південному місті, з ким дружив, спілкувався... У місцевому літературному музеї пам'ятають про поета і з задоволенням про нього розповідають.
За історію Пумпурса — величезна подяка журналістці Латвійського радіо 4 Риті Болотській. Та й не тільки за неї, а за весь цикл лекцій «Культурний код Латвії» для українців, на яких вона захоплююче розповіла про багатьох, зокрема й сучасних, діячів мистецтва і культури. (Тим, кому цікаво, можу порекомендувати і спільний відеопроєкт LTV та LSM+ «Культурний канон Латвії» українською.)
Для себе я зробив висновок,
при всій самобутності, власних шляхах розвитку, наші культури, політичне і суспільне життя постійно перепліталися, впливали і доповнювали одна одну.
Прикладів є ще безліч, але це тема для окремої великої статті.
Сучасні зв'язки між українцями і латишами, про які я написав на самому початку, здебільшого сформувалися за останні 50-70 років. Інститути, комсомольські будівництва, розподіли після закінчення ВНЗ або технікумів. Відпочинок на балтійському або чорноморському узбережжі. Але
ніколи не можна забувати і про латишів та українців 40-х і початку 50-х років минулого століття, насильно переміщених комуністичним режимом до таборів та на поселення в Сибір або Середню Азію.
А просто зараз, на наших очах, нехай і з трагічної причини, через війну Росії проти України, до Латвії приїхали десятки тисяч українських біженців. Щодня відбуваються контакти між ними і латвійцями, міцніють знайомства, виникає дружба між людьми.
Люди одружуються, народжуються діти.
Сподіваюся, через 5-10 я зможу почути «А моя мама — українка! А тато — латиш! І ми поїдемо до бабусі з дідусем у гості до Києва» або «Чи не час нам гайнути в Ригу до друзів, скучили!»
