● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.
За сюжетом вона вижила і вже понад 20 років існує у своїй маленькій квартирці з телевізором і килимом на стіні. Мріє додивитися до кінця мюзикл, але щоразу спотикається там, де на сцену вийшли терористи.
Добре, що в мене вдома немає телевізору, подумала я, сидячи в глядацькому залі. Інакше як і головна героїня вистави, залишала б його увімкненим, щоб, приходячи додому, відчувати хоча б чиюсь присутність. І я, щоб не розпустити остаточно сльози, які стали в горлі, зосередилася на читанні латиського перекладу на екрані над сценою.
«Згрішивши, кожна людина вже проти всіх згрішила, і кожна людина хоч чимось у чужому гріху винна. Гріх не буває поодиноким». Після звірств Бучі-Ірпеня-Гостомеля «У Тихона» (ненадрукований розділ «Бісів» Достоєвського) органічно увійшов до першої частини вистави, досліджуючи природу нелюдської жорстокості.
Наприкінці вистави з’являється прозора завіса, утворюючи з квартири головної героїні з її старим килимом на стіні своєрідну газову камеру. Характерне шипіння, з усіх щілин починає йти імітація газу, що огортає актрису — Чулпан Хаматову —клубками диму. Від видовища важко відвести погляд, так гарно грають у софітах туманні завитки.
Отруйна краса, майже оксюморон.
Зверху вниз, як і належить за законами фізики, ця квартира/камера наповнюється непроглядним димом. Наприкінці видно тільки домашні капці на ногах жінки, що продовжує самотньо сидіти на дивані.
«Нордостівці», що вижили, заперлися у своєму середовищі і всі ці роки зустрічаються і розповідають «один про одного та про своїх загиблих… Так їм стає тепліше на світі серед нас» (цитата зі статті Анни Політковської, яка стала основою другої частини вистави Алвіса Германіса).
Одне, тільки одне німе запитання: громадяни РФ, які давно легко переїхали і нещодавно ледве втікли, ви сидите зараз поруч зі мною, дивитеся Post Scriptum про події 2002 року (де Чулпан, ніби в спокутуванні, так талановито грає сцени з життя російського), схлипуєте і втираєте сльози. Втім, як і я (щоправда, кожен плаче про своє).
Чому ж тоді, ще на початку XXI століття, бачучи діяння його («Курськ», «Норд-Ост», Беслан, тощо) ви стерпіли, змирилися, змовчали?!
Знову і знову голосуючи, переобираючи, підписали самі собі вирок. І нам.
А у відповідь чую тиху таку відповідь: «А хто я є?.. Лише тварюка тремтяча».
Світ створений на сцені.
Світ, що конструюється на екрані телевізора, який ніколи не вимикається. Картинка, яка застигла в голові: останні хвилини життя твоїх рідних.
І ти, що так самотньо сидиш у напівпорожній квартирі, наповненій спогадами. Чи є реальність як така? Різні картини світу, створені і закріплені у свідомості, зафіксована фраза «Ми прийшли вас врятувати» з вуст росіянина, якого зустріла після вистави. Йде не перший рік війна, але ви дотепер вірите, що українців треба було рятувати.
P.S. Коли сцена пішла у темряву, поглинувши в себе весь біль і змістовну огидність показаного, з'явився напис: «Прохання не аплодувати».
