● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.
Про Інну я вже одного разу писала, коли готувала матеріал про те, що на Святі пісні і танцю співають і танцюють не тільки латвійці. Минулого року танцювала там і Інна Білоусенко, старша викладачка кафедри хореографічного мистецтва Херсонського державного університету (ХНУ).
«Ви знаєте — я чомусь саме у 2021 році за сімейним столом не раз казала, що хочу побувати в незнайомій мені країні. Подивитися, як живуть там люди, чим цікавляться, які в них звичаї та традиції. І ось, будь ласка, я в Латвії. Дивлюся, як тут живуть місцеві і вивчаю їхні традиції. Латвія — прекрасна, але їхати сюди потрібно зовсім іншими дорогами, не тими, що мені довелося.
Все ж таки мрії для Всесвіту потрібно формулювати набагато точніше...»
Із Херсона Інна разом із шістнадцятирічним сином виїхали 21 липня 2022 року: «Через Крим, через цей клятий міст («Кримський» — О. П.) і всю Росію.
Кожен в автобусі придумав собі легенду про родичів у Росії.
Напруга божевільна, і вона трималася, поки не потрапили до Латвії»
На латвійській митниці Інна з сином опинилися 25 липня. Перевірки вже тут, у Європі, зайняли всього кілька хвилин. З боку Росії автобус з українськими біженцями на митниці стояв багато годин. Для Інни все виглядало нереальним: «Підійшла до латиських митників і кажу — «Це правда — ви нас відпускаєте? Правда? А може, вам ще якийсь документ потрібен?
Не могла повірити, що все вже закінчилося і ми вільні».
З будинку Інни видно було Чорнобаївку (селище в Херсонській області, де на захопленому українському аеродромі війська РФ розмістили свої гелікоптери й автотехніку — О. П). Усі українські обстріли вертолітної частини Інна бачила на власні очі. А їх тільки до кінця березня 2022 року було щонайменше 12: «Їсти перестала, спати теж. На 15 хвилин просто голову опущу на руки за столом, і знову сиджу, і прислухаюся, і чекаю, звідки прилетить по нас. Будинок я купила за три тижні до початку війни. Страшно було... Я навіть палити почала...»
В Інни був план — через Європу повернутися в Україну. Її університет (Херсонський державний університет — О. П.) евакуювався на захід країни. Син — випускник школи, збирався вступати до українського вишу.
«Усі дороги вели в Україну. Але вже в Ризі я зрозуміла, в якому ми з сином стані. Вирішила, що хоча б почекаємо, поки прийдемо в норму», — розповідає Інна.
Обидва спортивні — і Інна, і її син — виявили, що їхні ноги опухли так, що кісточки стали завтовшки зі стегно: «Пальці на ногах не сходилися. Я подумала, що ще кілька днів без руху в транспорті до України можуть мати для нас із сином дуже серйозні наслідки».
Вирішили залишитися. «Перечекати і повернутися в Україну», — як каже Інна. Але поки що потрібно було десь жити. Добрі люди допомогли Інні з сином знайти квартиру в Ризі і пройти всі процедури «біженської» реєстрації:
«У Латвії ситуація змінилася. Тут було спокійно, і тепер я тільки спала і їла.
Син теж емоційно приходив до тями».
На те, щоб здоров'я херсонців прийшло в норму, пішло майже чотири місяці. За цей час Інна і місто пізнала краще, і людей. Стали із сином, як то кажуть, гніздитися на новому місці. Юнак вступив віддалено до українського вишу, а Інна, яка весь цей час залишалася старшим викладачем кафедри хореографічного мистецтва ХНУ, розпочала навчання своїх студентів.
«Інно, але як танцю навчати віддалено?!» — дивуюся я.
«Ми так працюємо вже третій рік. Адаптувалися: якщо ми вивчаємо рух — студент його виконує перед екраном ноутбука, я дивлюся й оцінюю. Студенти є, програми теж, — пояснює Інна. —
Вчити дітей потрібно, незважаючи на війну, на умови, в яких ми опинилися».
Студенти, каже вона, зараз не в аудиторіях університету, і навіть не всі в Україні. Але всі справно віддалено «відвідують» заняття. Є важливий нюанс — часові пояси та умови проживання. Наприклад,
студенти з Херсона можуть навчатися лише тоді, коли є електроенергія і немає обстрілів. Ще складніше вчитися тим, хто живе на окупованій частині України.
Такі в Інни теж є: «Ці діти для мене просто неймовірні. Одні вони й знають, що їм варто виходити на зв'язок зі мною. Методичні матеріали, які я їм надсилаю, ховають. Адже там у будь-який момент можуть прийти з обшуком. Принципово не беруть російські паспорти, а без них навіть у лікарню не потрапиш. Чекають на Україну».
Інна задумливо дивиться у вікно кафе, де ми з нею розмовляємо. Чого їй варто підтримувати в них віру? Де вона знаходить слова, щоб ці молоді люди не падали духом?
«Підключаюся до уроку тоді, коли зручно учневі. Світло з'явилося в Херсоні — працюємо!
Вже не знаю, що сусіди по будинку про мене думають. Уявляєте, 11 вечора, а я така — “Раз-два-три!” — на всю квартиру!
А іноді й самій пострибати на камеру доводиться!» — сміється Інна.
Інна і в розмові зі мною, здається, парить над столиком, над чашкою кави — всі її рухи одночасно і швидкі, і плавні. Як вона це робить?
«Любов до танців у мене від бабусі з дідусем. Вони ще за Радянського Союзу брали участь у спортивних бальних танцях, їх відзначали грамотами.
Як же мені не вистачало тут у Латвії танців!»
Минулого року Інна Білоусенко потрапила до ризького танцювального колективу Rits. І була дуже рада — хоча колектив не професійний, а аматорський — для неї це було як ковток повітря: «Я могла нарешті танцювати! Це було неймовірно! Мені зовсім не заважало те, що тут говорили незнайомою мовою. По-перше, термінологія в танцях французькою, я її давно знаю, по-друге, рухи теж розмовляють, а по-третє — мені все одно перекладали, якщо знаходилося те, чого я не розуміла».
Усе, що відбувалося, нові можливості і нові знання, Інна вбирала, як губка. Коли з'явилася можливість разом із танцюристами Rits взяти участь у Святі пісні і танцю, вона погодилася.
«Місцевих професіоналів-танцюристів я просто “їм” очима і вухами, у колективі вже звертали на цю мою особливість увагу, — сміється Інна. — Але
я ж сама хореограф, тому на все дивлюся як викладач, професійно.
У наших танців (українського і латвійського — О. П.) більше відмінностей, ніж схожості. Латиші танцюють на носочках, у малюнку (танцю — О. П.) багато стрибків і поворотів».
Від участі в минулорічному Святі Інна залишилася в захваті, цей досвід поповнив її скарбничку знань: «Тепер я могла б підготувати для українців майстер-клас із латвійського народного танцю».
Але це було лише хобі, і Інна усвідомлювала це. А вона хотіла працювати і реалізувати себе в Латвії професійно. З роботою якийсь час не щастило — довго знайти не могла, а коли врешті-решт знайшла — сума, яку назвала наймач, виявилася ну дуже маленькою. Інна відмовилася. «А у вас що — вибір тут, у Латвії, є?» — сказали їй тоді.
Так, вибору справді не було. «Але це робота! Я беру відповідальність і гарантую результат! Чому це не цінують?» — розводить руками Інна.
У якийсь момент Інна вирішила вивчити питання роботи самої на себе. Підключилася і її місцева подруга, теж хореограф.
«Танець — це постава, пластичність, зовнішній вигляд. Але в першу чергу — це все ж таки здоров'я!» — каже Інна. Зробили ставку на заняття для всіх, хто хоче зберегти своє здоров'я. Але не виключили й інші, суміжні, спортивно-танцювальні курси. Поки що питання в розробці у подруг, і не виключено, що через якийсь час рижани побачать оголошення про набір на їх танцювальні курси.
Тим часом в Українському домі в Ризі Інні запропонували на волонтерських засадах проводити заняття з танців для українців — і для дітей, і для дорослих: «Підійшла до цього ґрунтовно. Усіх разом в одній групі вчити не можна, адже підходи різні до п'ятирічок, наприклад, і до людей старше шістдесяти років. Розділила на дві групи».
І справа пішла. Дітей спочатку було небагато, потім стало більше. Дорослі теж стали активнішими: «Латиноамериканські танці, українські — це мої заняття в Українському домі». Вона була дуже рада, що може займатися танцями очно:
«У мене нарешті з'явилися учні! Я була така рада, що я можу наживо спрямовувати і коригувати їхні рухи!»
А трохи згодом Український дім запропонував Інні укласти договір вже на постійній основі: «Мені потрібно було тільки підрахувати витратну частину своїх занять: який інвентар мені потрібен для роботи з дітьми, який — з дорослими, скільки він коштує, безпосередню вартість години моєї роботи тощо». Фінансування взяла на себе благодійна організація Ziedot.lv.
А зовсім нещодавно до Інни звернулася ще одна ризька організація — Дім Святого Сімейства, де вже багато років реалізують соціальні, освітні та культурні проєкти, зокрема й для соціально вразливих осіб. Тут потрібен був викладач аеробіки. Так робочий графік Інни поповнився новими заняттями.
«Ригу я бачу тільки в тролейбусі», — жартує Інна. Каже, що її день розписаний по хвилинах. А якщо врахувати, що студенти з Херсона та окупованих територій можуть зателефонувати практично в будь-який момент, то можна тільки уявити її робочий графік — якщо уяви вистачить.
«Але це я трохи згущую фарби, — усміхається вона. — Рига прекрасна! Я все ж намагаюся знайти час і на відпочинок. Нещодавно відвідала кілька музеїв. А взагалі — помітила, що
навіть у межах однієї країни в різних населених пунктах різне повітря, небо, дерева...
Поділилася своїми спостереженнями з колегами в Rits. Пізніше вони мені сказали — “А ти мала рацію!”»
На заняттях в Українському домі в Інни є постійні учні, а в дитячій групі — навіть хлопчики. Це прогрес, це перемога: «Хлопчики — окраса танцювальної групи!» Але до них потрібно знайти підхід, і Інна знайшла — розробила систему «обіймашок» для них.
Дівчатка теж різні — але всі серйозні й тягнуться до знань. А нещодавно привели особливу дівчинку, з потребою в інклюзії. «У колективі її прийняли. І головне для мене — ця малеча сама біжить до мене на заняття. Її рідні кажуть, що вона навчилася сідати і стрибати на одній ніжці! У дівчинки стали виходити рухи, які вона раніше робити не вміла!» — радіє Інна.
Так само, як дитина вчиться ходити, вона може навчитися танцювати,
— каже Інна. Найголовніше — її бажання, і важливо це бажання запалити.
Із дорослими трохи інакше — навчитися танцювати може кожен, хоча не кожен здатен розвинути свої таланти: «Але танцювати — корисно! Будь-яка людина може взяти участь в аматорському танці. Хтось хоче розтяжку, хтось пластичність, хтось хоче навчитися ритмічності. Звісно, аматорський танець — це спрощений варіант професійного, проте це все одно і про здоров'я, і, безумовно, про видовищність!»
Наступного літа Інна збирається до Франції. Буде разом із танцювальним колективом Rits представляти Латвію на творчому фестивалі. Уже отримала запрошення і з нетерпінням чекає на поїздку: «Уявляєте — тільки подумала про це, а ввечері на репетиції керівник каже, що мене відібрали для участі!
Цього разу я сформулювала Всесвіту своє бажання правильно!»
