● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.
Поруч їхні машини. У Вадима — жовто-синій прапорець на лобовому склі, у Олексія — боксерські жовто-сині рукавиці з нашим тризубом. У Олександра Резанова розпізнавальних знаків немає: був прапорець, зняв, коли рік назад його машині побили скло.
У кожного — кава в руках. І в усіх гарний настрій.
«У нас тільки херсонські, свої всі.
Ми до війни один одного не знали, а потім, уже тут, виявилося, що в нас багато спільних знайомих
— у кого однокласники, у кого куми. Ми навіть сектою себе в чаті назвали», — сміється Олександр.
Херсонці збираються на заправці обмінятися новинами, порадитися і розповісти один одному історії, які з ними нещодавно трапилися. Скажімо так — нюанси в роботі таксиста-українця в Латвії справді є.
Поки я фотографую машини, чоловіки розмовляють про вивчення латиської, в кого як йде навчання і хто на якому рівні зараз перебуває.
«Взагалі,
щоб пасажира довезти до місця призначення, знань мови нам уже вистачає,
але от якщо розмова не стосується поїздки, запитують, наприклад, про визначні пам'ятки Риги... А багато хто просто поговорити хоче... Ми пояснюємо, що з України. Більшість переходять на російську», — каже ще один херсонець, Станіслав.
За два роки особливості хитросплетінь вулиць Риги та трафік на них вивчені настільки, що Олексій та Олександр часто інформують у прямому ефірі однієї з місцевих радіостанцій про поточну ситуацію на дорогах. За що й отримують постійно призи. «Квитки на заходи різні виграємо. Приємно!» — сміється Олександр.
«О, дивіться — наші поїхали!» — киває Станіслав. Повз заправку проїжджає машина: номери українські, з Херсонської області.
«Ми, коли містом їздимо і бачимо херсонські номери — фотографуємо машину і в наш чат у WhatsApp кидаємо! А машин саме наших, херсонських, тут чимало!» — підхоплює Олексій.
Живуть Україною. Ми всі — живемо Україною. І це добре, насправді. Бо хто, як не ми?
«Ми з сім'єю взагалі не хотіли їхати, а коли все ж таки довелося — вірили, що новий 2023 рік будемо вже вдома зустрічати», — розповідає Олександр. До війни його сім'я жила в невеликому селі Солонці на Херсонщині.
Робота вдома в нього була хороша і перспективна. Був стивідором — представляв адміністрацію компанії з перевалки, коли судна заходили в порт. Керував усіма процесами завантаження і розвантаження зернових вантажів.
«Можна було й далі працювати. Мене запрошували на таку саму роботу в Ізмаїл Одеської області. Але
я розумів, що ракетні удари туди — справа часу.
Питання безпеки сім'ї для мене завжди було на першому місці», — пояснює він.
Їхали в серпні 2022 року. «Виходили» через Крим і Росію, як це випало майже всім херсонським біженцям. Прямий шлях на вільну територію України з лівого берега Дніпра був доволі небезпечним. А інший — виїзд з окупації через територію окупанта — непередбачуваним. Приниження фільтрацією, відраза до «Z-ків», намальованих на кожному розі, страх бути заарештованим — емоції однакові в усіх, кому «пощастило» їхати цим шляхом.
«Російську я знаю, англійську непогано теж, латиську підучити — і точно працювати можна. У результаті так і вийшло. Тому Латвію і вибрали. Мова — це ж і робота, правильно?» — міркує Олександр.
Однак стивідором у ризький порт не пішов. Каже, причина все та ж — залишатися в Латвії не планували. А щоб зайняти на латвійському ринку праці ту саму позицію, що й удома, спочатку потрібно було піти буквально вантажником у порт, щоб вивчити «кухню» гавані: «Не бачу в цьому сенсу. В Україні це все в мене є».
Місяць у Олександра пішов на отримання карти таксиста від Автотранспортної дирекції, на відкриття фірми і рахунку, а також на оформлення необхідних ліцензій.
«Усі діалоги з клієнтом починаю латиською. Досить пристойно тепер уже розумію людину і можу висловлюватися. Зрозуміти, куди будемо їхати і нюанси поїздки — це без проблем. Але от якщо за межі цього... переходжу або на російську, або на англійську», — розповідає Олександр.
На новину, що водій — українець, у пасажирів таксі реакція різна. Але 95 % все ж ставляться до цього спокійно. Однак, за зізнанням Олександра, ті п'ять, що залишилися, — забезпечують масу різного роду емоцій: «Один раз
довелося висадити молодих людей, російськомовних.
Чую, що вони нас, українських таксистів обговорюють. І до цього ще й усі наративи російської пропаганди. Довелося на півдорозі зупинити машину і висадити. Просто не міг це слухати, а в конфлікти не вплутуюся».
А буває, на хворе тиснуть і буквально маніпулюють ситуацією: «Викликали таксі. Глибокої ночі. Сім'я латиськомовна. Із трьома дітьми, а батьки ну дуже напідпитку. У мою машину стільки людей не поміститься. І крісел дитячих для дітей немає. Відмовився їх везти.
Стали говорити мені, що я совісті не маю,
адже, мовляв, українцям-біженцям ця сім'я допомагала, а я з ними, значить, ось так...»
Ця пара зрештою напала на Олександра. Його встигли вдарити, потім друзі відтягнули батька сімейства від машини. Олександру довелося дзвонити в поліцію...
Тут же Олександр згадує прямо протилежну історію. Якось він віз жінку з аеропорту, вона почала питати про Ригу. Довелося зізнатися, що сам він з України, приїхав недавно і поки що про місто мало що може розповісти. Пасажирка виявилася москвичкою: «В обличчі змінилася відразу.
Стала просити вибачення за те, що Росія робить з Україною та українцями.
Сказала, що ні вона, ні її коло друзів у Москві не підтримують війну. Сказала, що їй соромно».
Виходячи з машини, передала Олександру велику купюру, сказавши, що ці гроші — мінімум, який вона може зробити для нього та його сім'ї. «Дуже вибачалася, дуже», — згадує Олександр.
Про те, як живе Україна й українці, дуже багато запитували в перший рік війни, каже Олександр. Співчували. Зараз цих запитань майже немає.
Українці, ясна річ, теж різні. Одні — навіть пил із взуття обтрусять перед тим, як сісти в машину, і їдуть потім тихенько. За деяких інших соромно. Бо — точно не від війни втекли: «Була така парочка. Кілька разів мені траплялася. Не дуже балакучі, але я зрозумів, що вони звідкись із західної частини України.
Війна почалася, вони виїхали і тепер просто катаються Європою. Живуть, як я розумію, на допомогу.
По кілька місяців у кожній країні. А потім люди тутешні дивляться на таких і думають, що українці всі нахлібники».
Запитую, як Олександр почувається після управлінської роботи в кріслі таксиста. Він трохи замислюється: «Ну, так.. Різниця є. Усі принади обслуговуючого персоналу. Раніше я керував відвантаженням зерна в портах, тепер — доставкою клієнтів. Теж важлива робота, і робити її потрібно якісно. Однак...»
Пригадую, як ще на заправці, під час ранкової планерки «херсонських», Вадим розповідав — сів йому в машину чоловік напідпитку. І з ходу: «А скільки це ти тут заробляєш?» «Усе, шо заробляю — усе моє». «Ах, значить, шо! Все з тобою ясно!» — пасажир «підшофе» вже готовий був кидатися на Вадима, зрозумів, що його везе українець.
Взагалі за зміну наші хлопці-українці обслуговують до 25-30 викликів, місцеві таксисти — до 10. Через це теж бувають неприємні розмови:
«Місцеві кажуть, що ми їхню роботу забираємо. А ми встаємо о шостій ранку і приїжджаємо опівночі додому.
І вночі ще виходимо працювати. Адже наші витрати не порівняти з витратами тутешніх жителів. А багато хто ще й своїм в Україні допомагає, і донатить на ЗСУ».
А ще нещодавно одному з «херсонських» таксистів потрібно було терміново звільнити квартиру і так само швидко заселитися в нову (історій, коли українцям або не здають в оренду квартири, або потім із конфліктами виселяють — чимало, особливо в Ризі. Це якраз такий випадок). Питання земляки вирішили швидко — шість машин в один момент з'їхалися й перевезли речі.
«Так і живемо.
Ми ж українці, ми херсонські. Підтримуємо одне одного. Допомагаємо.
По-іншому ж ніяк» — усміхається Олександр. Додає: зі своїми завжди тепліше на душі.
Тому й збираються «херсонські» вранці на їхню «саморобну» планерку: «Як підходить до десятої, я пишу «Каву buš?» у наш чат у WhatsApp. Хто не на замовленні, приїжджають на «наше» місце. Буває 10 хвилин постоїмо, буває — довше».
