● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.
Навіть під час переїздів з одного міста в інше, або з квартири в квартиру ми намагаємося взяти з собою частину цих предметів. Можливо, вони функціонально і не потрібні нам, але, слава Богу, у почуттях і пам'яті немає раціональності. І як вже намагалася совєтська влада перемішати всі народи між собою в експерименті зі створення єдиної совєтської людини, українці, як і латиші, у своїй більшості завжди зберігали свою ідентичність і не забували про коріння. Звідки знати безрідному, що таке любов до Батьківщини?
І якщо не виходило перевезти з собою весь скарб, то старанно відтворювався маленький куточок рідних місць. Кумедний випадок стався років п'ятнадцять тому. Я у справах був на Кіпрі і з нагоди вирішив відвідати хорошого приятеля, який там давненько вже мешкав. Перед його будинком пишно росли різні субтропічні кущі та дерева, а ось за ним були висаджені вишня, яблуня, абрикос, і виноград вився по альтанці. Саме в ній мій приятель, чоловік уже в літах, сам родом з Одеської області, за чашкою чаю зізнався, що саме тут йому найкомфортніше.
Виглядає сентиментально... Так. І що в цьому поганого? «Нас два з половиною роки тому прийняли до себе наші однолітки Андріс та Ілга. Ми до цього не були знайомі, вони просто з автовокзалу повезли нас до себе. У них власний будинок і велика ділянка землі під Ригою, — розповідають Віктор і Ольга — активна літня сімейна пара з Харківської області. — Нам було дуже незручно перший час, ми соромилися, не знали, як поводитися. Усе-таки всі дорослі люди...
Ми думали, що через кілька місяців з'їдемо, а ось подружилися і залишилися».
Віктор і Ольга не змогли довго сидіти склавши руки, і попросили Андріса та Ілгу виділити їм на ділянці трохи місця для городу та квітника. Наскільки я зрозумів, латиші поставилися до цього дещо іронічно, але не заперечували. Результат чудовий — нещодавно на наших заняттях з мови вони подарували викладачеві прекрасний букет власноруч вирощених мальв. А потім показували фото в телефоні: ось у них ростуть помідори й огірки, ось взялися саджанці вишні. Пожурилися, що
не можуть привезти з України насіння і розсаду звичних сортів овочів.
Іванна з окупованої частини Запорізької області на орендованій квартирі в Ризі розвинула бурхливу діяльність — постійно фарбує й перефарбовує, наклеює шпалери, і водночас у неї на плиті постійно щось клекотить й смажиться. Розбурхуючі пахощі стоять на весь під'їзд п'ятиповерхівки. Я запитую її: «Навіщо ти так багато готуєш? Вас же двоє?» Іванна живе з донькою сімнадцяти років, Аліною. Відповідає: «Я звикла їсти нашу їжу, ситну, наваристу. Щоб після роботи прийшов і наївся. А робота в мене важка на складі, і донька пішла на роботу, мені важко одній нас забезпечувати. Нехай їсть домашнє, смачне».
Нещодавно в Іванни був день народження, тож вона спекла пиріжки з капустою та картоплею зі шкварками й понесла пригощати сусідів. Ділиться враженнями: «Дуже дивувалися, коли я до них у двері дзвонила і пропонувала спробувати.
Спочатку відмовлялися, а потім усі брали і хвалили, і казали, що в них так не прийнято. Я відповідала — а в нас так заведено. Пригощайтеся на здоров'я!»
Щодо корисності пиріжків із нею б точно не погодилася Марина з Дніпра. Вона представниця покоління ЗСЖ: тільки екологічно чисті продукти, нічого масного і солодкого, одяг виключно з перероблених матеріалів, роздільний збір сміття, велосипед. У Латвії вона швидко знайшла однодумців, влаштувалася на роботу в невелике тепличне господарство з вирощування садових рослин і вже дуже добре розмовляє латиською мовою.
Здавалося б, перед нами достеменний європейський представник молоді. Але в частих і довгих піших або велосипедних подорожах країнами Балтії з друзями,
Марина завжди прикріплює на куртку жовто-блакитну стрічечку: «Я українка і хочу, щоб усі про це знали. Моя Батьківщина, її біль і страждання завжди зі мною».
Тож зовсім не обов'язково везти із собою скриню зі скарбом. Вона, звісно, дорога і кожна дрібничка в ній — безмежне море особистих спогадів. Ми просто свідомо або інстинктивно відтворюємо рідний нам світ у мініатюрі тут, переносимо звички та навички, навіть не розуміючи, що вони видозмінюються в нових умовах. Процес взаємний і нормальний і, напевно, додає привнесені українцями нові, а, можливо, й несподівані фарби в життя Латвії.
І нас змушує подивитися на себе, свій досвід, Україну зовсім по-іншому. Не бувши на чужині, не оціниш по-справжньому рідної землі.
