Звернув увагу: ми, і тут, у Латвії, і в телефонних розмовах із тими, хто лишився в Україні, дедалі рідше запитуємо одне одного — а коли закінчиться війна? Питання це ніяково зависає в повітрі, бо на нього поки що ні в кого, на жаль, немає чіткої відповіді. Ні в нас, так званих «середньостатистичних громадян», ні в політиків.
«Пора купувати хутір у Латгалії!» — категорично заявив мені Сергій. Я з ним сперечатися не став, людина він майстерна, обізнана, таких із повагою називають «господар». Сам він з Енергодара, невеликого міста, побудованого п'ятдесят років тому разом із Запорізькою АЕС. На початку березня 2022 року місто було окуповане російськими військами.
«Я йому сердечка показую і відправляю повітряні поцілунки! Але там така швидкість на трасі, що, поки я цей реверанс складу, мій улюбленець давно поїде», — розповідає Світлана Величко. Вона — маршал багатьох перегонів, зокрема й Formula 1, неймовірно активна дівчина. Свою любов до швидкісних заїздів вона привезла до Латвії з України. Її життя в Лієпаї, де вона опинилася після початку повномасштабної війни, ділиться на дві частини: буденне — офіціанта в ресторані, та азартне — прапор-маршала на перегонах, ралі та автокросах.
Коли ти юний, дуже корисно зустріти мудреця або філософа, який розтлумачить тобі в простій і зрозумілій формі правила життя. Нерідко на якийсь час його авторитет стає для юнака чи дівчини навіть вищим за батьківський. Пощастить, якщо ця людина бажає тобі добра і мудрість її насправді має цінність і може стати в пригоді.
«Мені донька підказала. Каже — мамо, ну в тебе ж так красиво виходить і тобі самій подобається! Спробуй! Так я з крісла головного бухгалтера пересіла в крісло майстра б'юті-сфери», — розповідає Юлія Рудик зі Старобільська Луганської області. У себе в місті вона була головним фінансистом у місцевому медіа, а в Ризі робить руки своїх клієнток красивими і доглянутими.
Музей латиського письменника Яніса Акуратерса з 12 до 23 листопада запрошує на невелику виставку «Про Латвію та Україну в часи предків» ризької художниці Вікторії Матісоне.
Хтось вірить у провидіння боже, хтось у те, що «від долі не втечеш», хтось у всесвітній розум, хтось узагалі ні в що не вірить. Уподобання ці суто особисті, і я радий, що ми живемо в суспільстві, в якому ніхто нам не нав'язує вибір. Але є одна внутрішня переконаність, яка мене завжди примирювала з цим світом — вона полягає в тому, що гідних і щирих людей на цьому світі набагато більше, ніж запеклих і свідомих негідників і мерзотників.
«Я так зраділа, коли в мене з'явилися тут, у Латвії, учні! Я ж їх буквально можу торкнутися! Адже так я можу допомогти їм відточити рухи, вибудувати пластику. Для хореографа це дуже важливо! — розповідає Інна Білоусенко, професійний хореограф. — Ми виїжджали з Херсона, щоб так, через Росію і Європу, повернутися в Україну знову. Мій університет евакуювався на захід України, і ми з сином збиралися туди».
Дуже добре, що світ набагато складніший, ніж хотілося б багатьом політикам. Спрощення — шлях до очманіння і перетворення людей на слухняні маріонетки. Нас намагаються переконати, що наше життя — це сліди на піску і усе кимось там вирішено. Накотиться хвиля, і, нічого не залишиться. Я впевнений — це не так. Поки є пам'ять, дружба, любов — є і ми.
«Нічого про Латвію не знав, тільки що така країна є, і все. Працював на деревообробному заводі й думав, що хочу відкрити сервісний центр із ремонту комп'ютерної техніки, — розповідає Денис із Волновахи. — У середині 2022 року це було просто бажанням. А на початку наступного року ми вже відкрилися в Ризі». Історія Дениса — приклад досягнення мети, коли «усе сприяє до добра», як йдеться в одній дуже відомій книжці. Сприяє, звісно, але з умовою — треба вірити в себе і поважати людей.
У п’ятницю в Юрмалі у волонтерському центрі товариства «Українсько-Латвійської дружби» відбувся перегляд документального фільму «ZЛО». Творці фільму— режисерка Олена Мошинська та продюсерка Лариса Дахно дали таку назву фільму цілком усвідомлено. Зло, яке війною вирує зараз в Україні, може розростися метастазами, не тільки Європою, а й усім світом.
В особистих розмовах мої латвійські знайомі іноді просять мене висловитися з тієї чи іншої проблеми Латвії — соціального, політичного або економічного характеру. Я від відповідей ухиляюсь, пояснюючи свою позицію дуже просто — звісно, міркування у мене є, але я не є громадянином Латвії і не маю права, як мені здається, коментувати її внутрішні справи. Важливіше те, що я завжди буду вдячний країні та її людям за підтримку України.
Третій рік війни в Україні добігає кінця, і ставки як ніколи високі – не лише для України, а й для всього світового порядку. Ця війна – не просто територіальна суперечка, вона виявила тріщини у міжнародній системі, які можуть загрожувати основам глобального миру та стабільності.
«Я колись порахувала, і вийшло, що за один тур я супроводжую і обслуговую понад тисячу пасажирів, — розповідає Інна Фролова. «Тур» — це не про роботу гідом. Так називають робочу зміну кондуктора. — Постійних, що в один і той самий час їздять на роботу, вже в обличчя знаю, та й вони мене теж. Вітаємося, як старі знайомі». Зараз Інна — старший контролер в електричках Pasažieru vilciens. Два роки тому вона була фотографом, що набирав популярність.
Наші страхи і сумніви живуть у нас. Псують нам настрій, не дають нормально спати ночами. Думки крутяться в голові нескінченним калейдоскопом, набуваючи іноді гіпертрофованих форм і змістів.
Якщо на годиннику десята ранку, ви на заправці в Ризі, а поруч кілька чоловіків розмовляють російською, але з м'якою «г», і до вас долинає ще фірмове «шо», а то й суржик — навіть і не сумнівайтеся. Ви потрапили на щоденну «саморобну» планерку херсонських таксистів. Тобто — тепер уже ризьких.
Я вранці слухаю радіо, ця звичка у мене з дитинства. Мій батько свого часу був головним редактором Одеського обласного радіо, за службовим обов'язком він вмикав його о 6 ранку, і ми прокидалися під голос диктора, який розповідав новини нашого регіону. Потім я вже й сам працював на радіо, і його фон став для мене невід'ємною частиною входження в денний ритм.
«Побачив на вулиці в Ризі хлопців. Молодшокласників. На рюкзачках — українські стрічечки. А розмовляють російською мовою. Іду позаду і думаю — адже ці хлопчаки через кілька років можуть просто забути українську. І я зрозумів — потрібно щось робити», — каже Артем Чуйко, філолог-україніст із Харківської області. Він хоче, щоб маленьким українцям не тільки в Латвії, а й скрізь у Європі їхні мами читали казки українською — і заснував у Ризі першу в Балтії українську книжкову крамницю.
У кожного мігранта, вимушеного чи добровільного, у новій країні є свій особливий день. Це день, коли треба подавати документи на продовження права перебування. Сказати, що він хвилюючий — не сказати нічого. Від рішення відповідного органу державної влади залежить подальша доля людини та її родини.
«Фактично так і є — українці воліють відвідувати саме українських лікарів. Деякі кажуть, що українські лікарі приділяють більше часу пацієнтові. Ну і ще, можливо, це наче якась терапія своєрідна для пацієнта — побути серед своїх», — каже практикуючий у Ризі лікар Роман Яковенко. В Україні він був завідувачем відділення стоматології в міській лікарні.
Незнайома жінка розгублено озиралася в нашій аудиторії, де зазвичай відбуваються зустрічі з культурно-соціальної інтеграції українців. Я підійшов, привітався, поцікавився, що її бентежить. «Я вперше прийшла на такі заняття, — пояснила вона, — Мене звати Катерина, і ми з чоловіком тільки два місяці тому приїхали з Дніпропетровської області до Риги. У нас тут дочка з онуком живуть уже два роки».
«Коли в тебе є рамки, часу для зневіри набагато менше, і ти не даєш емоціям заволодіти тобою. Напевно, деяким нашим людям потрібна дисципліна, щоб мобілізувати свої сили і рухатися далі», — каже тепер уже рижанка Ірина Мішаріна, підприємець і в Україні, і в Латвії. Її сила волі та цілеспрямованість перевертає гори.
Людині потрібен дім. Не просто дах над головою, а місце, де їй затишно, спокійно і безпечно. Ідеально, коли цей дім пам'ятає кілька поколінь твоїх пращурів, від яких залишалися пам'ятні речі чи знаки. Ось комод — його купила бабуся, ось балка з хрестом на стелі — його вирізав прадід, ось світлина в рамочці — це мама і тато в молодості, ось набір срібних ложок — їх привіз хресний діда в подарунок із далекої подорожі в сусіднє містечко...
Повірте, практично кожна україночка, приїхавши до Латвії, хоча б раз відповіла на запитання місцевих — «А розкажіть, як ви готуєте борщ?», «Як ви робите тісто на вареники?», «Що ви кладете в голубці?» і багато-багато схожих. Справді — українська кухня, хоч і здебільшого клопітка, проте ситна й однозначно — смачна. На неї й зробив ставку Сергій Журид, господар кафе-магазину в Ризі.
Якщо зайти в соцмережах на українські сторінки в Латвії, то в очі дуже швидко впадає велика кількість оголошень про курси, заняття та майстерні з культурної орієнтації, інтеграції та вивчення латиської мови. Після літнього затишку звалилося так багато інформації, що я іноді гублюся і не можу вибрати. Усе корисно, цікаво і потрібно для повного занурення в життя латвійського суспільства.
«Lūdzu, te ir jūsu atlikums — pieci eiro», — чую голос касирки — українки Марії Грабовської. Дедалі ближче підходжу до каси магазину однієї з торгових мереж, де вона працює, і прислухаюся до її латиської мови. Магазин у Тукумсі. У цьому невеличкому і красивому містечку живе з родиною киянка Марія.
Я колись в Одесі очолював громадську організацію, що займалася соціологічними дослідженнями. Було це давно, допомагали нам соціологи з нашого університету. Ми замірювали ступінь споживчого оптимізму і ділової активності. Затим раз на місяць був брифінг, ми поважно розповідали про наші дослідження. І тільки нещодавно я зрозумів, чого нам не вистачало на цих зустрічах — власне самих споживачів і бізнесу. У нещодавньому дослідженні Центру громадської політики PROVIDUS про життя українських біженців у Латвії спроміглися уникнути відстороненості дослідника від об'єкта вивчення.
Поговорити з Наталією Ющенко, дуже активною моєю землячкою, вдалося не з першого разу. Зустрічі постійно переносилися, і це не дивно — влітку, поки тепло, вона постійно щось вигадує для українських дітей. Наталя опікується сім'ями воєнних біженців у Смілтенському краї.
Мені раніше подобалося ходити в театр. Не можу особливо виділити якийсь жанр: трагедія, комедія, фарс, абсурд. Якщо було талановито, чіпляло щось усередині, несло посил глядачеві, то це не мало жодного значення. Звісно, запеклим театралом мене не назвеш, а тим паче, фанатом якогось лише одного режисера чи теорії сценічного мистецтва. У останні два роки інтерес до вистав, як і до багатьох інших масових розваг, кудись пропав. Можливо, це пов'язано з емоційним вигоранням через війну, безліччю турбот і клопотів, які звалилися. Коротше кажучи, стало не до театру.
«Спочатку в мене була депресія, — розповідає Любов Грубська, яка мешкає в Баложі, — Там, удома, було життя і були плани. А тут все незрозуміле. Замислилась — чим я можу в Латвії займатися? Мені потрібно було щось таке, що я могла б любити і віддавати туди всю енергію».
Ми познайомилися з Інною на курсах з вивчення латиської мови для білоруських та українських біженців. Якраз днями ми пройшли перше заняття на рівень С1.Першу історію успіху щодо вивчення латиської мови ми вже розповіли. Настала черга другої, не менш дивовижної і зворушливої.
Раз на два місяці я обов'язково телефоную своєму давньому старшому приятелеві Євгену з Одеси. Він останні десять років живе на дві країни, то в Україні, то в Хайфі в Ізраїлі. Неодмінно запитує в мене про успіхи у вивченні латиської мови. Він сам наполегливо оволодіває івритом, хоча цілі райони в Хайфі — російськомовні, і начебто цілком можна було б без нього обійтися (і досить багато хто так і живе).
«І як ти собі це уявляєш, Олексію? Я доросла жінка, сяду перед незнайомими мені людьми і буду їм скаржитися на життя? Що я погано сплю, думаю, як заробити на життя, як вивчити доньку тут у Латвії, непокоюся про тих, хто залишився в Україні? Кому це цікаво? У всіх зараз так, упораюсь», — відповідає мені Олена з Дніпра на мою пропозицію відвідати психологічні тренінги в Ризі.
«Не можу всидіти на одному місці, завжди чимось зайнятий. І в Україні, і тут у Латвії життя навколо мене вирує, — говорить активіст та журналіст Олександр Грінка, який тепер живе в Лієпаї. — У мене є філософія: приймай з добром всі події та людей, що приходять, і все обов'язково владнається в житті найкращим чином».
Літні вечори на березі Ризької затоки чарівні. Там ми з сім'єю нещодавно зустрічалися з нашими земляками-українцями — і силувалися обходити болючі теми. Щоправда, не дуже виходило. Дивлячись на широкий юрмальський пляж, я ностальгував за піщаними пересипами Кароліно-Бугазу під Одесою і, звісно, трішки засумував. У відповідь Міла розповіла про пляжі в Бердянську на Азовському морі, куди вони раніше любили їздити з Донецька відпочивати всією сім'єю.
