● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.
В українця, який опинився в іншій країні, після денних клопотів, вночі в ліжку, якщо лишаються сили, відбуваються всілякі внутрішні діалоги із самим собою. Від «чи вистачить зароблених грошей на їжу, оренду квартири на місяць для мене та дитини» до «як там рідні в Україні» і «чи не вліз хтось у мою порожню квартиру».
З часом до них починають додаватися нові, невластиві ще два з половиною роки тому. Артур, інженер-механік із Чернігова, а нині робітник однієї з ризьких автомайстерень, із деякою розгубленістю розмірковує: «Мені 54 роки. Приїхав до Риги і доволі швидко знайшов роботу, стали в пригоді старі навички по двигунах, я колись підробляв автомеханіком. Але останнім часом дедалі більше гадаю — а
як до мене поставляться в Україні, коли я наважусь повернутися назад?»
Для мене це був дещо несподіваний поворот бесіди. Я попросив Артура розтлумачити, що ж його хвилює. І він перерахував: «Я не про родичів і друзів, вони мене і нашу сім'ю розуміють. Розуміють, чому я з двома валізами, з дружиною і донькою поїхав у березні 2022. Але хто я для тих, хто залишився? Для тих, хто воював? Я щомісяця переказую донати на ЗСУ, це те, чим я можу реально допомогти Україні. Але, як поставиться до нас влада, люди після повернення?»
Ця морально-етична проблема. Але не тільки. Вона також і правова, особливо для чоловіків призовного віку, які виїхали з України до або після початку агресії РФ. А їх, як свідчить статистика ЄС, виявилося понад 800 тисяч, і деякі, можливо, виїхали нелегально. Скільки підлягають мобілізації, достеменно невідомо, адже, найімовірніше, певна частина в будь-якому разі не придатна для служби через стан здоров'я чи з інших причин.
Спроба відповісти на ці виклики міститься в ініціативі президента України Володимира Зеленського щодо створення міністерства, яке відповідало б за повернення з-за кордону громадян України: «Тому нам потрібно повернути доросле населення в Україну, повернути дітей, студентів. Без примусу. Створити всі умови, щоб вони хотіли це зробити. З ними потрібно спілкуватися».
Але — і це необхідно визнати — в України та її політичного керівництва зараз багато інших нагальних турбот. Непроста ситуація на фронті, брак зброї та боєприпасів, постійні бомбардування міст, забезпечення нормального опалювального сезону. І в цьому списку завдань — не втрачати,
можливо, неприємного, але тверезого погляду на ситуацію: поки триває війна, мало хто з тих, хто виїхав з України, повернеться. Особливо чоловіки.
На мою думку, дуже важливо зараз, щоб не переривалися зв'язки між людьми, які залишилися і виїхали. Адже ми змінюємося через обставини, оточення, навіть місце проживання. І, коли з кимось бачишся після тривалої перерви, ці зміни помічаєш одразу, й іноді дуже гостро. Уряд нехай робить свою роботу, а люди — підтримують одне одного словами, емоціями, вчинками.
«Якби не мама і сестра, які залишилися в Києві, то я б уже не розуміла, що відбувається вдома. Усе змінюється, люди, умови життя, місто. І я змінилася, за час, що живу тут. Я дуже боюся і не хочу, щоб ми віддалилися», — розповідає Настя. У Ризі вона вечорами волонтерить в одній із благодійних організацій і, за її спостереженнями, багато українців періодично ставлять собі одне й те саме запитання — з чим їм доведеться зіткнутися після повернення. І справа не в працевлаштуванні або побутових труднощах, а в чомусь підсвідомому, що їх тривожить і вони не можуть висловити словами.
Я сам помічаю, коли телефоную друзям в Україну, що наші розмови стають якимись більш уривчастими, все зводиться до загальних фраз і відповідей. «Як справи?» «Усе нормально, не хвилюйся». Зникають подробиці, дрібниці, деталі.
Може, це тільки зі мною...
Складається враження, що ми стаємо мимовільними свідками формування двох умовних спільнот українців. Ті, що залишилися, які відзначають у себе три найпоширеніші емоції: втому, напруженість і надію. Хто щодня відчуває напруженість, страх, гнів, роздратування, безсилля, розчарування і відчай. І що живуть останнім часом у наростаючому стресі та сильній нервозності. І ті, хто виїхав, чий психологічний стан і переживання, мабуть, не менш сильні й трагічні — хоча фізично вони в безпеці.
Точок дотику між ними і нами (чи все-таки — нами і нами?) не стає менше, але вони починають набувати згодом різних значень і трактувань для кожної спільноти. Накопичуються образа і непорозуміння. Жорстока, безглузда війна, яку веде Росія проти України, тримає, чимдалі все більше посилюючи цей процес.
Безперечно, правильно і дуже добре, що українці за кордоном створюють національні культурні об'єднання, зберігають мову, культуру, традиції, не забувають своєї історії, підтримують Україну. Зав'язуються нові знайомства, обмінюються новинами. Але ніщо не замінить прямого спілкування з рідною землею і людьми, які чекають і кличуть назад.
Головне, нам не стати одне одному чужими.
